Розділ 6

Ми всі, за наказом Вейлі, відійшли від центру галявини до дерев. Там адепти вже почали зносити гілки, щоб запалити вогнище. Усі геліарни розлетілися. Дівчина пояснила нам, що птахи відправилися на полювання й повернуться тільки пізно вночі, щоб перенести адептів до академії. 

Без геліарнів всі ніби трохи заспокоїлися. Їх лякали ці незвично великі птахи. Я ж не могла до кінця заспокоїтись та розслабитись, бо постійно відчувала його присутність. Мій страх нікуди не дівся, адже його здобич тут знаходиться. Й полювати не треба. 

Лиш спробувала відступити як найдалі від нього, щоб хоч на якийсь час заховатись за спинами інших. 

Один з адептів – веселий хлопець з мідним кучерявим волоссям, відійшов на кілька метрів від купи гілок і, зробивши рукою кілька рухів у повітрі, матеріалізував на долоні вогняний клубок та з усієї сили запустив його. Вогнище спалахнуло, загуділо, іскри полетіли у різні боки. 

– Насолоджуйтесь теплом, малята, – всміхнувся він й, граючи, вклонився нам. 

– Менше пафосу, Рен, – засміялася висока темношкіра адептка, з фіолетовим волоссям. 

– Не заважай мені набивати собі ціну, Кікі, – теж весело засміявся цей Рен. 

Всі вони веселі й розслаблені. Дістають зі своїх рюкзаків їжу, хтось розстеляє великі ковдри, інші перемовляються про щось своє, зовсім нам не зрозуміле. Вони обговорюють навчання, якісь заплановані вилазки й майбутні свята, про які ми навіть ніколи не чули. 

Вейлі запрошує нас присісти та пригоститись їхніми припасами, бо до ночі ще годин шість треба чекати. 

Один за одним, ми всідаємося на краєчок яскраво-червоних з золотими візерунками ковдр. Ніхто з нас нікого не знає, але ми тримаємось поруч, бо ніби просякнуті одним страхом і єдиним на всіх нерозумінням що тут відбувається. 

Адепти теж всідаються хто куди. Їх всього п'ятнадцять, рівно як і нас. Деякі статечно розлягаються на ковдрах, інші бубонять що їм нудно тут очікувати багряну повню і краще б вони відмовились від сумнівної участі бути перевізниками новеньких.

Цей безпечний гомін нам незрозумілий, але він дає усім надію, що там, в академії, не так усе й жахливо. Перед нами розсілися у всій своїй красі сильні маги, їхня форма досконала, їхні рухи впевнені, їхній сміх життєрадісний. І всі вони сюди прийшли крізь туманну межу. Так само як і ми, були закуті у кайдани та закутані у червоні плащі. Так само боялися і були слабкими. 

Можливо там не так вже й погано і є шанс на зовсім нове життя? Можливо і мені вдасться забути про той… про мій світ, про свої мрії, плани… про рідних і близьких, котрі в одну мить стали моїми ворогами. Можливо б я сподівалася на це, якби не Ян. Якби одного разу я не помирала, а він мене не врятував. Скільки років від тоді минуло та я й досі думаю чи варто було тоді мені боротись за життя?

Хоч у шлунку моєму було порожньо, а їжа дуже смачно пахла та змусити себе щось класти до рота я не могла. Інші новенькі хоч несміливо, але все ж тягнулися до бутербродів, сиру, овочів і смаженого м'яса. 

– Ти чого це не їси? – запитала мене та сама бунтарка, котру останньою винесли з туману. – Думаєш воно все отруйне? – прошепотіла тихенько, косуючи вбік галасливих адептів. 

– Просто не можу себе змусити, – відповіла їй так само тихо. 

– Аааа, ну то й не дивно, – махнула вона головою. – Я й сама думала, що краще вмерти, а тепер от вирішила – буду жити на зло усім. І кращою там у тій їхній академії стану, – гордовито задерла свого гостренького носика. – Мене до речі Іссалія звуть, а тебе? 

– Даяна. Можна просто Дая. 

– Тоді я просто Іса, – всміхнулася, нахиливши на бік голову. – Будемо дружити, Дая. Ти мені подобаєшся. Якщо виживеш у тому дивному озері звісно, – хмикнула дівчина, викликаючи в мене усмішку своєю безпосередністю. 

І саме в цей момент я відчуваю на собі важкий погляд. Це неможливо описати… немов твого тіла всього на мить торкається гостре лезо. Воно не встигає жалити, але ти вже розумієш яку лезо несе небезпеку. 

Ян. Від нього тут не сховатись. Дівчина попереду мене трохи відсіла і я знову потрапила у поле його зору. 

Не сподобалось що я всміхаюся. Маю тільки плакати й благати його про смерть… А я не буду цього робити. Віддамся волі богів. 

Хапаю перший-ліпший бутерброд і жадібно відкушую великий шмат, кидаючи виклик своєму кату. 

“Або вбивай мене зараз, або я буду жити й буду шукати в житті сенс” – думаю, дивлячись йому прямо в очі. Без страху і відчаю… 

Жорстока усмішка спотворює його обличчя. Він бачить мій виклик. Бачить мої слабкі потуги встати з колін. Ця його усмішка мені слугує відповіддю – борися, поки я дозволяю.