Розділ 5

Всього за мить ми опинилися на галявині, серед птахів, їхніх вершників та таких як я непрощених. На деяких й досі ще були червоні плащі. Всі вони збилися до купи й переляканими очима дивилися на геліарнів. 

Ян опустив мене на землю біля них і, більше нічого не кажучи, пішов до інших вершників, котрі теж стояли окремо та веселилися, обговорюючи щось своє. 

– Ми всі помремо? – тихо пропищала світловолоса, зовсім ще маленька дівчинка. 

Їй не більше дванадцяти. Як же це жорстоко.

– Будемо жити. Нове життя тепер в нас, – відповів їй високий, руденький, худорлявий хлопчина. – Не ний і біду не накликай. Найгірше точно вже позаду, – він кинув погляд на птахів.

– Краще б вмерли всі, ніж таке життя, – пробубоніла та дівчина, яку винесли з туману останньою.

– Закрий рота, божевільна! – почала наступати на неї пишнотіла дівчина, здираючи з себе плащ. – Будь-яке життя краще за смерть. Радій, що й досі дихаєш і вже не в кайданах.

– Звісно, ти будеш радіти, – єхидно відповіла бунтарка і не відступила, коли повненька дівчина підійшла впритул. – Бо після смерті ти не зможеш набивати своє черево чимось смачненьким. 

– Що ти сказала, лярво?!

Роблю кілька кроків вбік, щоб мене не зачепили, й закриваю очі. Чому ж так погано? Мене нудить, слабкість й досі тримає моє тіло у полоні, в голові шумить. А їм усім, здається, нормально. Бійку влаштували. Всі себе добре почувають… крім мене. 

– Новенькі! Непрощені! – кричить Вейлі, стрімко наближаючись до нас. 

В неї немає такого вміння, як в Яна – швидко пересуватись. Дівчата встигають добряче потягати одна одну за коси, поки блондинка поспішає до нас. 

Інші адепти академії лиш спостерігають, поблажливо всміхаючись. Їх це забавляє. 

Раптом порушниці спокою розлітаються у різні сторони, немов вітром їх зносить. 

– Дякую, Кайлен, – махає тому здорованю шатену Вейлі. Певно він їх і розборонив.

В мене продовжує все крутитись та періодично розпливатись в очах, тому не все вдається помітити.

– Бовдур, – буркотить бунтарка, котра й почала конфлікт, але більше вже не сіпається до повненької дівчини. 

– Отже, перший етап ви всі успішно подолали. З Туманної скелі ми вас перенесли до Мінливого озера.

– До якого озера? – запитав хтось з непрощених. – Тут тільки галявина є велика.

– Ти б язика потримав за зубами, тоді б може швидше мої пояснення до твоєї голови й потрапили, – єхидно зауважила адептка. – Ця галявина, на якій ви зараз стоїте, під сяйвом багряної повні перетворюється на Мінливе озеро. Це фактично єдиний прохід для вас до академії. Його ви всі маєте подолати наодинці, як і туман між нашими світами.

– Переплисти? Уночі? – пропищала одна з дівчат, на яких ще й досі трималися червоні плащі. 

– Портал на дні озера, – ошелешила нас Вейлі. 

Я чомусь відразу на найменших глянула. Як їм пройти це випробування? Деякі можливо й плавати не вміють, а тут ще й дихання, мабуть, треба затримувати на довго. 

– І ви не пірнатимете з нами? – знов хвилювання пронеслося по непрощеним. 

– Ми вже цей шлях проходили, – відповіла Вейлі. 

– А я тут лишуся! – вигукнула невгамовна бунтарка. – Краще вже у цьому лісі житиму, ніж так важко добиратись до тої клятої Багряної академії.

– І до ранку не доживеш, – засміявся один з адептів.

– Було б ідеально, – хмикнув Кайлен. 

Ян дружньо поплескав того по плечі. 

Вони такі зараз усі впевнені та сильні тут стоять і насміхаються зі страху та нікчемності новачків. Бридко. Колись теж тут тряслися і вже забули як воно – втрачати в один день цілий світ, лишати позаду усе своє життя. 

Натикаюся на Яна. Він дивиться на мене відверто. Не приховує своєї ненависті. Він знає, що має повну владу над моїм життям і тішиться з того. В очах злість та вічний холод, на вустах танцює легка усмішка, як нагадування мені… Лиш одне його слово, лиш згадка про те, хто я така і вони розірвуть мене на шматки. Новачки, непрощені розірвуть. 

Я одна з них та нікому й в голову не прийде хто я насправді… хто мій батько. 

Лиш Ян Сойлерс знає правду. За законом минуле кожного непрощеного лишається за межею, у тому світі, куди ми вже ніколи не повернемося. Назватись можна як завгодно. Ні документів, ні родини, ні речей… життя з самого початку. Невідоме і порожнє, як туман, майбутнє. 

Але він знає і тепер я смертник, що очікує свого ката. 

– Це озеро непросте. В ньому активізується ваша сила, котру притупили люди тими кайданами, – пояснила нам Вейлі. – Всі, хто має зерно сили, так чи інакше подолають цей портал, а на тих, хто відмовиться, очікує жахлива смерть. Такі випадки були і я б вам не радила випробовувати долю. Повірте, в стінах академії вам буде набагато краще і… безпечніше.  

– Не всім.

Він говорить це тихо. Знаходиться доволі далеко від мене. Проте я чітко чую ці слова і вони адресовані саме мені. 

Чому ж так погано? Ніяк не можу зібрати думки до купи. Постійно хитає і нудить… Немов цей світ хоче позбутись мене. Не приймає таку, як я – доньку головного ворога усіх непрощених. Можливо те зерно магії помилково в мені розрослося і я не пройду це випробування? Навічно лишуся в озері…