Розділ 4

Усі тікають від велетенських птахів, я ж чітко розумію – втекти не вийде. Тінь сокола вже невпинно насувається на мене.

Я не тільки непрощена… Приречена. Я приречена тікати від цієї тіні. Від тіні його ненависті, його вічного гніву.

Заклякаю там, на самому краю. Не можу рухатись, не бачу сенсу бігти. Не можу відвернутись і не дивитись на нього, тому навіть не помічаю як хтось у тому хаосі випадково збиває мене з ніг і я не втримуюся на скелі. Цього разу ніхто не встигає мене врятувати.

Лиш помічаю як червоний плащ злітає з мене і лишається там, біля туману. Лишається на виступі, а я лечу каменем вниз.

Болюче, холодне повітря вибиває з мене останній дух. Його гул позбавляє можливості чути. Перелякані крики непрощених, вереск геліарнів – все це лишається десь там, позаду. 

Закриваю очі, бо бачити заважають власні сльози. 

Я відчуваю себе вільною від кайданів, від багряного плаща, що як тавро супроводжувало мене за межу. На одну мить я не відчуваю ані страху, ані болю, ані відчаю. Я вільна всього на одну мить, бо мене невпинно наздоганяє пронизливий вереск сокола, а потім моє тіло різко підкидає угору і вже наступної миті я опиняюся верхи на геліарні, а мою талію обхоплюють гарячі руки. Тільки з їхнім доторком я розумію наскільки замерзла за цю коротку хвилину польоту, момент суцільної свободи у крижаному повітрі гір. 

– Даяяя, – його гарячий подих торкається моєї шиї. Голос пронизує моє тіло і сковує як найміцніші кайдани. – Невже ти дійсно повірила, що здатна від мене втекти? Все тільки починається, – його рука міцніше притискає мене. – Для нас з тобою все тільки починається, – гортанно вигукує щось мені не зрозуміле і птах стрілою пірнає вниз. – Для тебе все тільки починається…

Я не витримую. Нарешті втрачаю свідомість.   

…

– Що з нею? 

Відчуваю холодну долоню на своєму чолі. 

– Ти здурів сьогодні, Ян? Нащо так різко зірвався вниз? – чую дівочий занепокоєний голос та очі все ще боюся відкривати. Так хочеться знов у забуття, але воно мене чомусь до себе більше не пускає.

– Вейлі, сонечко, я просто захотів. Хіба цього мало? – він так відповідає, немов насміхається над дівчиною. 

Розплющую очі й бачу чисте, блакитне небо, в обрамленні верхівок дерев. Розумію, що лежу на вогкій холодній землі. Це ліс. Той ліс, над яким я летіла. Над яким востаннє була вільною. 

– Божевільний покидьок! – випльовує зі злістю дівчина. – Я так і знала, що з тобою будуть проблеми. Нащо воно тобі взагалі треба?! Ти ж ніколи новеньких не зустрічав.

Я повільно сідаю і, здригаючись, відповзаю від великої лапи птаха. Сокіл стоїть наді мною й спостерігає своїм лівим хижим оком. Його гострий дзьоб височіє над моїм тілом, немов гільйотина.

– Все коли-небудь буває вперше, Вейлі.

Змушую себе перевести погляд і подивитись на тих, хто свариться прямісінько посеред лісу. 

Блондинка тицяє своїм пальцем в багряний подовжений жакет Яна, а той лиш криво їй всміхається та розслаблено відповідає на випади дівчини. 

Він такий, як і в моїх снах. Високий з трохи вихрастим темним волоссям, на красивому обличчі застигла холодна маска байдужості. То він не тільки зі мною такий?

Позаду них крізь дерева видніється галявина, куди один за одним приземляються птахи… геліарни з вершниками та непрощеними у червоних плащах. 

– Ти міг її вбити, – вона вказує на мене рукою. – А запитають потім з мене. Бо я цього року відповідальна провідниця. Розумієш? Тобі скучно стало? Дівки твої тебе довели й ти вирішив новеньку собі у гарем свій підібрати?

Він повільно переводить погляд на мене. Кривиться, коли бачить що я прийшла до тями й наступної ж миті заливається холодним сміхом. Так, раніше не знала, що може таке бути – холодний сміх. Він мені його продемонстрував. Лиш Ян так вміє сміятись, щоб від цього звуку хололо все всередині. 

– Цю новеньку я можу до себе хіба прибиральницею взяти, – промовляє, відсміявшись. Його нищівний погляд гірше за удари.

– Бовдур, – кидає йому дівчина і йде до мене. 

– Як ти? – запитує вона, присівши поруч зі мною. 

Птах Сойлерса з її наближенням робить крок назад і я полегшено видихаю. 

– Нормально, – голос мій дуже тихий, хоч я прагну говорити чітко. Тіло моє відмовляється мене слухати. 

– Та я бачу, – зітхає вона, підводячись на ноги й простягаючи мені руку у шкіряній рукавиці без пальців. – Давай допоможу тобі, ходімо. 

Підводжусь на ноги й відразу мене накриває слабкість. Якби не трималася за руку Вейлі, то точно б впала знову.

– Та що ти там стоїш?! – кричить вона на Яна, котрий з кам'яним обличчям спостерігає за нами. – Ти винен в її такому стані, то хоч допоможи до озера її довести. 

– Ні-ні, – махаю енергійно головою. – Все добре. Я сама… сама дійду.  

Відкидаю її руку, щоб продемонструвати, що здатна йти сама, але мене відразу ж немов хто силою до землі тягне.

Ян задирає голову до неба і роздратовано гарчить. 

Я розумію, що падаю та холодної землі моє тіло не торкається. Він підхоплює мене на руки…