Розділ 3

Туман через десяток моїх повільних, позбавлених надії кроків поступово починає розвіюватись і переді мною вимальовуються обриси гір та дикої природи. 

Подих перехоплює від різкого пориву вітру, що мало не збиває мене з ніг. А потім приходить розуміння – я стою на краю урвища. Там, унизу, верхівки дерев, що виглядають крізь хмари. Матінко! Яка ж це тут висота?

– Перша є, – почула командний голос збоку й, обертаючись, бачу їх, адептів Багряної академії. Я впізнала цю форму, бо він щоразу приходив у ній в мої сни. 

Багряний і темно-фіолетовий основні кольори. Також на подовжених жакетах в кожного різні золоті нашивки. Я немов зачарована роздивляюся їх, бо й досі не можу повірити, що це не сон. 

Реальність. Моя зовсім нова реальність. 

– Та не стій ти на краю, – промовляє до мене світловолоса струнка дівчина з високим хвостом. – Ще не час літати.

– Не час? – перепитую шоковано, бо в голові якась каша. 

Вони ж не збираються просто скинути нас звідси?

Всього адептів троє. Ця дівчина і ще два… не знаю як їх хлопцями назвати. Високі, широкоплечі, погляд вже зовсім дорослий. Але ж форма на них. Можливо це останній курс? Їм певно десь по двадцять п'ять років. Тож це скоріше вже молоді чоловіки. 

Вони не дивляться на мене більше й не відповідають, бо синхронно повторюють якісь дивні рухи руками й туман випускає ще двох у червоних плащах. 

– Лейсон, – дівчина дає одному з адептів запотиличника. Світловолосий хлопець аж за голову вхопився. – Ти збираєшся сьогодні в роботу включатись чи як? Ми тут до ночі новеньких будемо з таким тяжінням виманювати. 

– Та лякливі вони, Вейлі, – обурився хлопець. – Скупчуються і кроку в тумані не роблять. Хіба не відчуваєш? Ото одна лише якась, – коситься у мій бік. – Чи хоробра, чи може божевільна, сама й без тяжіння туман пройшла. А на тих он глянь. Зараз у штани накладуть. 

– Себе згадай, дурінь, – хмикнув короткострижений шатен. 

Я ж перевела погляд на тих двох непрощених, які злякано тулилися до скелі. Вони вже поскидали капюшони й за весь цей час, що ми провели в одному підземеллі, я вперше побачила їхні обличчя. Хлопець і дівчина були помітно молодшими за мене. Їм не більше п'ятнадцяти років. Магія все частіше починає рано прокидатись. 

Тваринний страх в їхніх очах змушує мене відвернутись. Я зробила всього лише крок від провалля і тепер зачаровано спостерігала за велетенськими птахами. В мене за спиною гамірно – прибувають наступні непрощені. Дехто, здається, все ще плаче.

Я ж не можу до них повернутись, немов заклякла на тому краю. Не можу не дивитись на них, цих дивних істот. Вони схожі на птахів, але значно більші. Навіть на відстані можна зрозуміти, що сокіл, котрий, розставивши крила, ширяє наді мною і закриває собою сонце, розміром як двоповерховий будинок, не менше. Це і лякає, і зачаровує водночас. 

– Лишилася остання, – чую голос тої адептки. – Вперта така. Я її ніяк підчепити не можу.  

– Кайлен, може підеш за нею? 

Нарешті обертаюся до них, щоб побачити до кого вона звертається. 

Шатен, другий адепт, криво всміхається дівчині. 

– Вейлі, сонечко, а чого це ти тут розкомандувалася? Іди сама за тою дівкою. Вона тебе менше ніж мене злякається. 

– Кай, ти ж сильніший за нас, – промовляє до нього блондин. – Вейлі може не вийти звідти. 

– Дістали.

Цей Кайлен роздратовано робить крок вперед і туман поглинає його. 

У суцільній напруженій тиші лунає різкий та пронизливий крик сокола. Я здригаюся і, піднявши голову, бачу як він знов кружляє над нами. Цього разу ще нижче. Серце завмирає, коли я помічаю на птахові людину – вершника.

– Що це з Яном? Нетерплячка Сойлерса вхопила? – запитує Вейлі в блондина.

І від цього запитання в мене підкошуються ноги. Я падаю, врізаючись колінами у цю чужу кам'янисту землю. Руками хапаюся за самий край урвища, але каміння обсипається і я розумію, що зараз полечу вниз. 

Мене хтось підхоплює за талію та, підіймаючи, міцно притискає до себе. 

– Куди зібралася? – зі смішком мовить блондин Лейсон. Це він мені не дав впасти. – Ще трошки рано літати, солоденька. 

Сокіл знову пронизливо кричить.

– Та що це з ним сьогодні? – тепер дивується і Лейсон.

 Лиш я тут знаю чому кричить сокіл. Ян його вершник. Йому не терпиться розпочати свою велику помсту…

– Відпусти мене! – чується раптом з туману істеричний дівочий голос. – Кому кажу! Постав на ноги, наволоч! Я туди не піду!! 

– Не підеш, бо я тебе туди занесу, – впевнено відповідає їй адепт. 

Туман знов розступається, коли високий шатен виносить перекинуту через своє плече дівчину. 

– Нарешті, – всміхається блондинка. – Кхм-кхм, шановні… непрощенні! – говорить вона голосніше, звертаючись до нас усіх. – Знаю, ви мене зараз точно не послухаєте, але все ж спробую. Ви повинні без зайвої паніки чекати на свого вершника. Птахів бачите?

Всі перелякано загомоніли.