Розділ 2

Дві хвилини. Мені не вистачило всього лиш дві хвилини, щоб назавжди позбутись прокляття. 

Це мені мама сказала, коли прийшла до мене у підземелля під храмом очищення, щоб востаннє попрощатись. Вона зізналася як подумки рахувала кожну секунду до часу мого народження і ці дві хвилини знищили моє майбутнє. Та клята блискава винесла мені вирок.

Якщо я перехопила блискавку, то в мені жевріє не просто магія, а бойова її частина. Гіршого й придумати не можна. 

Батька більше не бачила. Нікого не бачила. Нас тримали в окремих камерах у вогкому, темному підземеллі храму. Лиш в День непрощених вони дозволили хоча б помитись та переодягтись у чистий одяг і побачити сонячне світло. Вперше за два місяці. 

Та навіть жорстокі вбивці, котрі відбувають свій вирок з суворим режимом, мають малесенькі віконечка у камерах. Але не ми. Гірші за вбивць для них усіх…

Я так боялася Дня непрощених. Ми всі боїмося. З дитинства це наш найбільший страх. Та коли це вже трапилося, то й страху не лишилося. Тільки порожнеча на тому місці віддавала холодом у душі. Я не відчуваю ту кляту магію, можливо це через кайдани, але я її не відчуваю. Для мене я не змінилася, для інших, навіть для рідних, я тепер проклята. 

Коли йду своїм останнім шляхом до межі, мені не страшно через те, ким тепер я є. Я боюся тільки неминучої зустрічі з ним. Не так мене знищують прокльони, що немов водоспад, падають на нас, як кожен крок, який наближає мене до Яна Сойлерса. 

Ми зупиняємося біля кам'яної арки. Вона є кінцевою точкою, так само як і наше місто. Далі тільки густий туман. Інколи місцева дітвора, граючись, забігає в нього і вилітає звідти у ту ж секунду. Межа нікого не пропускає. Лиш раз на рік крізь арку можуть пройти прокляті магією непрощені.

Людей туман не пропустить, а непрощені звідти не повертаються. 

Жрець храму очищення тисне своїм посохом на три камені арки й вона починає світитись древніми ієрогліфами. Я ж пригадую, що колись дуже хотіла їх побачити. Просто з цікавості. Ми з батьками завжди на початку шляху ставали, тому про сам перехід непрощених мені розповідали діти, котрі стояли біля арки. Хотіла й ось маю. 

– Непрощені! – гучно промовляє жрець. – Ви більше не можете перебувати у світі людей. Вам тут не місце! Ми не виганяємо вас, а повертаємо прокляті зерна магії богу Айросу. Настане той день, коли ми очистимо наші землі й ніколи більше не будемо віддавати йому наших дітей. І саме заради тої світлої, благословенної Ровенною милостивою, миті ми маємо жертвувати нашими дітьми. Всі непрощені сьогодні покинуть світ людей і на цілий рік ми будемо під захистом нашої богині!

Кожного року він промовляє ці слова і кожного року натовп завмирає, а потім вибухає криками радості. 

Як же це неприємно. Я ще недавно знала їх і була одною з них. А зараз вони радіють, що ми перетнемо межу навічно. Як це несправедливо. Я ж невинна…

“І всі невинні” – звучить відлунням у моїй голові. Всі вони невинні. Всі просто випадкові жертви, як я.

Це розуміння приходить тільки тепер, перед межею. А ще всередині прокидається злість. Раніше там жив тільки страх, але коли шляху назад немає і я вже не є частиною цього світу, з очей немов пелена спадає. 

Питання, котрі ніколи не виникали в моїй голові, тепер врізаються в мене болючими кинджалами.

Чому все так? 

Чому Ровенна, яка створила межу, не може позбавити нас цього проклятого зерна магії? 

Чому ми непрощені? 

Щоб когось не прощати, він має якось провинитись. В чому ми всі провинилися?

Моя раптова злість породжує сміливість. Я першою роблю крок у невідомість. Заходжу у холодний туман кам'яної арки, щоб не чути ці радісні вигуки. Бридко тепер думати, що я теж там колись стояла. Якщо ми жертви, то чому усі радіють? Хіба магія так сильно нас змінила? Я цього зовсім не відчуваю. 

Чому мене проклинають, якщо я ще нічого поганого не зробила?

Туман відчувається як товща води. Але тут я можу дихати. Тут не чутно тих огидних радісних вигуків. Тут холодно, як холодно зараз у моїй душі. Кайдани самі спадають з моїх рук. Немає тут тої сили, котра їх на мені тримала. Я вільна! Майже…. 

Не плакала, як інші, не молилася. Залишила той світ, де тепер мені не раді. Пішла туди, де я довго точно не проживу. В одному світі ми з Яном не помістимося. Всюди там мене знайде його давка ненависть. 

Йду у тумані повільно і думаю про те, що краще б він не закінчувався. Цей спокій і холод немов порятунок для мене. Краще б я тут і лишилася. На межі між світами, де я проклята, і де мене прагнуть знищити.