Розділ 1

Літо. Місто Фаритея. Два місяці до Дня Непрощених.

– Яка ж ти в мене красуня, Даяно, – зітхає мама, поки я у новій літній сукні кружляю біля дзеркала. – Як швидко ти виросла. Скоро вилетиш з батьківського гніздечка, а я ще зовсім до цього не готова. 

– Мамо, – всміхаюся й обіймаю її. – Мені завтра тільки дев'ятнадцять виповнюється. Я не збираюся поки вас покидати. Навіть навчаюся у сусідньому місті. 

– Час швидко летить, доню. От як зустрінеш своє кохання, то й забудеш про нас. 

– Поки що мені не до кохання. Я хочу вивчитись і лиш коли буду вже професійною лікаркою, тоді подумаю ще чи треба воно мені те кохання, – смішно кривлюся, щоб підняти мамі настрій. 

– Така вже доросла і така дурненька, – засміялася мама, обіймаючи мене. – Шкода що батько на твій день народження не встигає приїхати. 

Мій настрій стрімко котиться донизу, але намагаюся цього мамі не показувати. Хочеться просто пережити завтрашній день. Щоб він пролетів як одна хвилина й настав наступній… дійсно щасливий. 

День, коли нам виповнюється дев'ятнадцять, є особливим святом Це день звільнення. До повних дев'ятнадцяти років у кожному з нас може прокинутися сила – магічні вміння, котрих не можна ніяк позбутись. Це темний дар чи скоріш прокляття від бога Айроса, який за легендами хотів знищити людей, а коли Ровенна стала на наш бік і розділила межею світ на людський і нелюдський та вигнала туди усе поріддя Айроса, він розкидав свою силу по зернятку у кожен рід людський. 

Ніхто й ніколи точно не знає в кому може проявитись прокляття того бога. Але всі дотримуються єдиної істини – якщо зерно магії проросло, його треба вирвати з корінням і викинути за межу, як бур'ян з городу. 

Всі чекають дев'ятнадцяти років, щоб видихнути та нарешті почати жити на повну. На цей день народження завжди збирається уся родина. Кличуть навіть далеких родичів, щоб радіти за рід, якого не торкнулося прокляття бути непрощеним.    

На мій день народження теж збереться вся наша велика родина. З усієї країни з’їжджаються родичі, щоб привітати мене зі звільненням. Лиш тільки тато не встигає, бо в цей період він щороку шукає по всій країні непрощених. 

Сама богиня Ровенна вибрала шукачів з кожного роду людського і це вміння передається віками. Хтось його цурається, бо прагне прожити просто спокійне життя, а хтось, як мій тато, розвиває й вдосконалює, щоб стати одним з кращих шукачів країни. 

Батько має особливе чуття на магічні прояви, силу, котра дозволяє тимчасово гасити енергію непрощених, та спеціальні кайдани, що не дають змоги їм втекти. Йому треба лиш в очі проклятому глянути й далі вже ніхто не здатен протистояти волі Аскольда Клейма. 

Я, як і всі, дуже схвильована, але також в мене є своя, особиста причина до останнього переживати за свій день народження. Причина, про яку я нікому не наважилася розповісти. Навіть страшно було припустити, що в нашій родині, де є найкращий шукач, може прорости зернятко прокляття. Тому звісно я розуміла – слова Яна це лише чергове залякування від нього. Нічого зі мною не трапиться. Такого просто не може бути... 

– Нічого, – заспокоюю маму. – Ми потім відсвяткуємо моє звільнення окремо з татом. У тісному сімейному колі. 

– Так і зробимо. Таку подію не гріх цілий рік потім відзначати, – нервово засміялася мама. 

Ніч перед днем народження я не спала. Вночі всі наші страхи ніби сили набираються й оживають в нас страхітливими чудовиськами. 

Мої чудовиська усі з його обличчям. З красивим… ідеальним… холодним. Його очі здатні пропалити в мені діру. Його вуста завжди спотворенні іронічною усмішкою. Кожен його погляд для мене немов ляпас. І найбільше я боюся зустріти його знову. Не уві сні, а в реальному житті. 

Наші страхи з нами усю ніч та зі світанком вони зникають. Ховаються від сонячних промінчиків і я знову дихаю на повні груди, радіючи, що день настав. 

Зі світанком в кімнату до мене приходить мама. Вона з усмішкою та сльозами на очах вітає мене й бажає довгих років життя під крилом Ровенни. Ми обіймаємось і мама дарує мені мою першу справжню прикрасу – золотий браслетик з маленькими червоними рубінами. 

Ми, поснідавши, починаємо приготування до свята. Всю їжу мама замовила, але прикрашати подвір'я, де й зберуться надвечір усі гості, ми мали самі. Після обіду нам прийшли на допомогу мої кузени й тітка Лорена, які теж жили у нашому містечку. А до вечора я вже й не рахувала їх, тих далеких і недуже родичів, що приїхали до нас з красивими букетами та подарунками. Лиш чула мамине бідкування про те де ж їх усіх на ніч розмістити. 

Всі веселилися, а я постійно подивлялася на небо. Його стрімко затягували дощові хмари. У далині вже кілька разів гриміло і блимала блискавка. Та було таке враження, ніби я тільки помічаю як швидко псується погода. Вітер посилюється і це означає, що блискавка скоро буде поруч з нами. Я з дитинства дуже боюся грому…

Але гостям байдуже на небо. Вони завзято танцюють під веселі пісеньки запрошених музик. 

– Ти чого тут стовбичиш, Даяно? – смикає мене моя тітка по батьковій, здається, лінії. – Нумо танцювати! В тебе сьогодні таке свято. Хіба можна хандрити? 

Я всміхаюся їй та хочу сказати, що зараз приєднаюся до них, аж раптом наші високі залізні ворота відчиняються й у подвір'я, верхи на коні, заїжджає мій батько.