Пролог

Цього року нас було п'ятнадцять. 

Проклятих… непрощених. П'ятнадцять вигнанців, приречених на життя за межею. Ми брудні. Магія торкнулася наших тіл. Душі наші навіки спотворені темрявою сили. 

Сьогодні ми залишимо свої домівки й більше ніколи не повернемось до рідних. Сьогодні востаннє ми пройдемо площею богині Ровенни – матері світла й покровительниці людей. 

Натовп чекає на нас. Чекає, щоб кричати нам услід прокляття й бажати скорої смерті за межею.

Я чую цей гомін, поки ми очікуємо дозволу вийти з храму очищення й пройти свій останній шлях – дорогу непрощених. Чую крізь гучні удари свого серця. Нігті впиваються у шкіру долоні. Хочу відчути біль. Він для мене як нагадування – це все реальність. Це дійсно відбувається зі мною. Це не черговий кошмар. 

Я непрощена. 

Кожного року, восени, усі збираються й проводжають проклятих. Я теж раніше приходила на площу. Дивилася як вони йдуть. Усі в довгих багряних мантіях, з глибокими капюшонами, за якими не розпізнати облич. Йдуть повільно, від дверей храму до самісінької межі, за яку пройти можуть тільки вони. Йдуть під конвоєм, щоб не було можливості втекти… А на руках кайдани, що стримують їхню силу.

Переводжу погляд на свої руки. Цього року я не дивитимусь. Я буду йти дорогою непрощених, у кайданах, які вже холодять шкіру і в мантії багряній, котра вже закриває моє обличчя.

Зі страшним скрипом відкриваються двері храму. Ніколи його не чула. Крики натовпу завжди позбавляли можливості дійсно слухати…

Я стою у першій трійці, а десь позаду чується тихий дівочий плач. Хтось безперервно нашіптує молитву до Ровенни. Але вона більше нас не почує. Ми вигнанці. Тепер ми не маємо права просити її про допомогу.. 

Перші кроки даються найважче. З ніг збивають потоки гніву й ненависті. Я йду, втопаючи під водоспадом проклять. Опустивши голову, рахую гладке каміння, яким вкрита площа. Рахую і згадую останні мамині слова:

“Просто не прислухайся, доню. Не намагайся почути ті жахливі вигуки. Всі кричатимуть. І ми з батьком теж кричатимемо... Ми не маємо вибору. Пам'ятай це. Будь сильною, моя крихітко. Там, за межею, зроби усе щоб вижити. Попри все, я дуже тебе люблю і хочу, щоб ти жила. Байдуже де – живи Даяно!”

Мама зі мною попрощалася… батько й слова не промовив. 

Я знала, хоч і не могла його почути у цьому галасі, але знала точно – він серед них. Він горло рве на шмаття, випльовуючи свої щорічні прокляття. Він герой серед людей, бо знаходить таких як я – непрощених. І він лютий ворог для тих, хто знаходиться там, за межею, бо більшість там опинилася через мого батька – шукача першого класу Аскольда Клейма. 

Тому я йду і мрію, щоб за межею було якесь провалля. Щоб зникнути просто і нічого більше не відчувати. Щоб не боротись з такою долею. 

Усіх, хто крокує поруч зі мною, лякає невідомість та сила, яка й знищила наше майбутнє. Мене ж лякає зовсім інше… 

Там, в Багряній академії, є він. Мій нічний кошмар. Мій вічний страх. Мій кат, котрий не виконав свій вирок. Він сумлінно чекає моєї появи, щоб нарешті здійснити обіцяне багато років тому. Щоб реалізувати все те, що він обіцяє мені кожної ночі прощеної Повні. 

Є один лиш день на рік, коли родичі проклятих можуть щось дізнатись про них. Непрощені приходять їм уві сні та можуть хоча б так розповісти про своє життя. Але ж до кого їм йти, якщо рідних не лишилося? Ян Сойлерс вирішив приходити до найбільшого свого ворога.  

Вже п'ять років я борюся зі сном у цю ніч, бо до мене приходить він. Мій мучитель…

Він вважає мене винною, а я не можу довести свою невинуватість.  

“Дая, будь ласочка, тільки не розповідай про мене своєму батькові. Благаю тебе. В мами серце слабке. Вона цього не витримає. Я сам зізнаюся. Вже у наступному році я сам пройду шляхом до межі. Дай мені рік, щоб я зміг знайти рішення для неї. Мені треба її до цього підготувати” 

Його слова завжди зі мною. У голові моїй вони звучать так само чітко, як і п'ять років тому. Його очі, сповнені страху та благання, навічно закарбувалися у моїй пам'яті. 

Я не розповідала про нього батькові, але тоді він пройшов у багряній мантії до межі, а його матір винесли з натовпу і не змогли врятувати… 

Кожного разу я боролася зі сном… і кожного разу мене затягувало на зустріч з Яном. Це було жахливо. Ніби ти маєш раз на рік прожити ніч з особистим маніяком. Того року він був особливо добрим і це лякало більше, ніж коли Ян матеріалізував ножа у руці. Тоді Сойлерс сказав мені, що за всіма передбаченнями в наступному році в нашому містечку знову буде пробуджений непрощений. 

Батько ловить їх по всій країні, а потім звозить всіх до межі, котра є тільки в нас. В місті благословенного очищення, у Фаритеї. Останній непрощений звідси був він – Ян Сойлерс. І тепер він чекає на мене. Сьогодні почнеться його помста. Справжня помста.