11

Естель

- Друга конституція була прийнята у тисяча вісімдесят третьому році з Вознесіння Флоренсо, - монотонно говорив професор із трибуни. Я машинально конспектувала, навіть не підводячи голови. На лекціях з права я навчилася поринати в стан, який межує з дрімотою, коли частина мозку відповідала за записи, а все інше практично спало.

Деякі студенти були більш відвертими із самими собою та викладачем – вони навіть не прагнули вдавати, що слухають, а стелили на парти піджаки замість подушок та солодко сопіли. Добре, хоч хропіти ніхто не почав, бо професор сліпий, але не глухий. Його голос і монотонна манера розповідати немовби були створені для того, щоб заколисувати.

Це була одна з тих лекцій, коли до студенток жіночої академії приєднувалися учні чоловічої. Наші корпуси були розташовані поруч через те, що жіночі навчальні заклади з'явилися не так давно, і окремих приміщень для них не було. Та й викладачок не вистачало, тому і ректор і більшість викладачів у нас були чоловіки. Деякі студентки йшли навчатися у Розенштант саме для того, щоб знайти собі пару серед учнів сусіднього закладу.

Гучний стукіт дерева об камінь вирвав мене з думок. Він змусив притомних підскочити на ноги, сплячих попадати з лавок, а професора відстрибнути та впустити всі свої записи на підлогу. Джерелом звуку були двері, які відчинилися з такою силою, що грюкнули об стіну і відскочили, ледь не виштовхнувши назад у коридор розпатланого захеканого хлопця. Він підбіг ближче до парт і крикнув, вдивляючись в обличчя студентів:

- Естель Руд!

"Ну як знала!"

- Що відбувається, юначе?! - обурився лектор, намагаючись знайти свої окуляри. Новоприбулий глянув на професора, ніби щойно помітив, тихо пом'янув ткеші та знову покликав:

- Естель Руд!

- Та тут я, - відповіла буркотливо, спускаючись коридорчиком між партами з останнього ряду амфітеатру. На ходу заштовхувала у свою сумку зошити та ручки. Помітивши мене, хлопець підскочив, схопив за руку і потяг у коридор. На оклик професора навіть не обернувся.

- Рем, куди ти мене тягнеш?! - я спробувала вивільнитись, але це мені не вдалося. Ще трохи і я почну звикати до того, що чоловіки тягають мене по академії, куди їм заманеться. Хоча варто було визнати, герцог Хеланд робив це якось більш обережно. Рем схопив мене так, що я злякалася за свою кінцівку.

- До ректора прийшла якась сімейна пара. Вони зараз у його кабінеті, - відповів даркті, з наполегливістю носорога тягнучи мене за собою коридорами. З цим хлопцем ми були знайомі, він був третьокурсником, досить цікавим та простим у спілкуванні студентом. Але яка думка шибнула його зараз, я не розуміла.

- Рада за всіх трьох, - пирхнула я. - Але я тут до чого?

- Вони стверджують, що Естель Руд їхня племінниця і потрапила до академії нечесним шляхом.

- Що?!

Я так здивувалася, що заплуталася у власних ногах, спіткнулася і мало не полетіла на підлогу. Якби Рем не підхопив мене, то точно розбила б собі або коліна, або ніс.

- Ось і я також подумав, що це дуже підозріло, - погодився з моїм приголомшеним вигуком хлопець. Він механічно поправив мою сукню, міцніше взяв під руку і потяг далі. Тепер я вже не чинила опір, сама прагнучи потрапити до ректорського кабінету.

Невже тут тітка Жанет та дядько Дезмонд, але… навіщо? Що їм потрібно? Мені здавалося, що вони хотіли позбутися мене і жити для власного задоволення. Тому я власноруч позбавила їх необхідності доглядати мене, навіть жодної копійки грошей не взяла. Майже три роки вони про мене навіть не згадували, а тут…

- Ти знаєш, хто це може бути? – розпитував Рем. - Мені вони здалися якимись шахраями. Жінка нервова, а чоловік взагалі чи то п'яниця, чи то маніяк. Треба, мабуть, жандармів викликати, а то з цими вбивствами дівчат... може, вони хочуть тебе викрасти? У тебе є щось цінне?

- Нічого немає, - промимрила, намагаючись і сама зрозуміти, що від мене знадобилося родичам. Під опис Рема вони підходили ідеально. - А ти мене зараз куди тягнеш? - схаменулась я, коли ми проскочили потрібний поворот і помчали далі. - Адже кабінет ректора в іншій стороні.

- Який ще кабінет ректора? - обурився Рем. - Ти при своєму розумі? Може це вбивці, які викрадають рудих дівчаток, а ти до них зібралася? Я тебе у своїй кімнаті поки що сховаю. Хлопці будуть охороняти тебе, поки я жандармів приведу.

Ой, ні-ні-ні. Якщо прибудуть жандарми, то історія з моїм обманом справді розкриється, а якщо ще й про здібності дізнаються, то все… тільки на плаху!

Я різко вперлася п'ятами, гальмуючи:

- Не треба, Рем! Мені необхідно їх побачити!

Хлопець теж зупинився і спантеличено подивився на мене:

- Навіщо? Ти ж сирота, правда? У тебе не було жодних родичів.

Я підібгала губи, міркуючи як виправдатися. Нічого путнього в голову не приходило, тому я скорчила наймилішу мордочку і сказала:

- Взагалі колись давно у мене були родичі по маминій лінії, просто вони відмовилися мене виховувати. Можливо, вони раптом передумали та вирішили визнати мене? Або ж ці двоє помилилися і шукають зовсім іншу Естель… варто на них хоча б подивитись. Ти не хвилюйся, Рем, іди на заняття, а я розберуся. Спасибі за…

- Ні! Так точно не піде, - хлопець упер руки в боки та насупився: - Я тебе не залишу. Ті даркті зовсім на тебе не схожі. Може, вони й обізналися, а може – вбивці. Тому я піду з тобою!

- Гаразд, - я посміхнулася, почуваючи себе останньою сволотою.

Оглянула порожній коридор, серед якого ми зупинилися, і неквапом почала знімати рукавичку, дивлячись в обличчя Рема. Він здивовано опустив погляд і розглядав, як я один за одним звільняю з полону тканини пальчики. Подумки попросила у хлопця вибачення і простягла йому долоню:

- Ходімо разом.

Рем задоволено кивнув, узяв мене за руку і в ту ж мить скам'янів. Тіло його застигло, м'язи наче скувало спазмами. Очі заволокло пеленою.