8

Естель

Я забігла в кімнату, щільно зачинила за собою двері, ще й спиною на них сперлася, ніби інстигатор міг бігти за мною. Хоча чого можна чекати від цього крокодила, я поки не знала.

- А де книжки? – флегматично поцікавилася Кріс, навіть не відірвавшись від газети. Вкотре вона її перечитує? А мене, очевидно, роздивляється третім оком.

- Не було книжок, - буркнула я, падаючи на своє ліжко.

- У бібліотеці не було книжок? - абсурдність почутого змусила дівчину на мить відвести очі від фотографії та повернутися до мене. Я розвела руками:

- По дорозі забула куди бігла і випадково опинилась у буфеті.

- Могла б хоч булочок захопити, - пирхнула Кріс і повернулася до свого неймовірно цікавого заняття. Моя сусідка мала одну з найгірших успішностей на потоці, але її це не турбувало. Вона взагалі не розуміла навіщо дівчині потрібна освіта, якщо можна вдало вискочити заміж.

Чомусь мені раптом спало на думку, що лорд Алазар вважає так само, але я гнівно стиснула кулаки та зчепила зуби, гніваючись на себе за те, що взагалі про нього подумала.

Перший інстигатор Етенії виявився найогиднішим лакеті з тих, яких я взагалі зустрічала у своєму житті. Не можна довіряти зовнішності, адже в гарній обгортці цілком може ховатися гнила начинка.

- Як гадаєш, Есті, - звернулася до мене сусідка, тримаючи газету розкритою на статті про загиблу дівчину. - Це серійний вбивця чи просто двоє дівчаток випадково потрапили під руку одному божевільному?

Я перевернулася на бік, підперла рукою голову і замислилась над питанням. Потім почала розмірковувати вголос:

- Це може бути серійний вбивця, а може бути вбивця та його наслідувач. Точно не "потрапили під руку", адже в цьому випадку він убив би їх одночасно, а тіла знайшли з різницею майже в тиждень. І тіло другої дівчини свіже, а не напіврозкладене.

- А тобі не страшно? - обернулася до мене Кріс. Я здивовано підняла брови:

- А сенс мені боятися? Адже він не в столиці мешкає та полює на жертв. А навіть якби й у столиці, чим я допоможу своїм страхом? Просто поводитимуся акуратніше.

- Але обидві жертви були рудоволосі молоді дівчата даркті, - таємниче нагадала Кріс, вишукуючи ознаки жаху на моєму обличчі. Я скривилася:

- Рудих багато, нууу… відносно багато. Достатньо загалом. Та й це ж репортери. Для них простіше написати «руде волосся», ніж «світло-русяве із золотим відтінком», - але з кожним вимовленим словом унизу мого живота все більше згорталася туга грудка страху. Не витримавши, я піднялася на ноги та підійшла до ліжка Кріс. Вихопила газету і знову перечитала статтю, а потім переможно вигукнула: - Ну от, у неї очі були сірі, ще й ластовиння. У мене – ні того, ні іншого немає.

- Так, - погодилася сусідка, любовно притискаючи до себе газету. - Ти взагалі дивна. Наче руда, а без ластовиння. Може, ти таки відьма?

Я навіть здригнулася, але змусила себе розслаблено розвалитися на ліжку зверху на покривалі і відповісти:

- Звичайно, а хто ж іще? Хочеш, прокляну тебе?

Кріс засміялася, сприймаючи все за жарт, і, понизивши голос до шепоту, попросила:

- Може, краще приворожиш мені якогось забезпеченого лакеті?

Саме в цю мить у кімнату постукав куратор.