Приватні повідомлення

Дивний район цей ваш Виноградар: наче Київ, а наче й щось окреме. Постійно викликає відчуття конфузу. Особливо це стосувалося однієї вулички на околиці району. Мабуть, через те, що приватний сектор надто різко зміняв височенні панельки через дорогу. Або причиною був мальовничий ліс під боком. Оку завжди приємніша зелень природи, а не похмура урбаністика. І дихається вільніше. Хай там як, а сутінкові прогулянки цією вуличкою були по-своєму атмосферні. Очі так і розбігалися на різноманітні будинки за високими, і не дуже, парканами. Тут був увесь спектр: від напіврозвалених трухлявих хатинок, котрі трималися лише на доброму слові, до величних і заможних маєтків із чорної цегли та кількома гаражами. Один із таких маєтків якраз належав сім’ї лікарів. Ну як сім’ї — династії. Дід був видатним хірургом ще з радянських часів, матір вправним кардіологом, а донька, майже за власним бажанням, подалася в психіатричну справу. Ходили чутки, що до «сім’ї» приймали виключно інших медиків, але це лише чутки. Напевно.

Їхній будинок виглядав приємніше за інші. Вітер шурхотів листям старих високих груш, що їх посадив ще дід-хірург, стіни були оббиті чорною цеглою, котра підкреслювала кам’яну огорожу, а на даху гарно примостилася темно-червона черепиця. Картинку трохи псували камери спостереження, що не могли не викликати легенької параної, але хвилюватися не було причин. Всю систему охорони завчасно вимкнули. Що дивно, з огляду на господарів, котрі різко поїхати в гості до кумів-терапевтів. Наче чогось перелякалися.

Але чого тут можна боятись? Розкиданих у всіх кімнатах речей, наче після приходу мародерів? Раптових скрипів і стуків посеред темної ночі? Тіней, що рухаються самі по собі, коли на них не дивишся? Чи відчуття, що за тобою пильно спостерігають і постійного важкого дихання в потилицю, від якого серце тікає в п’яти? Нехай дід — інфаркту боїться, але решта злякалися дарма.

З наддвору різко долинуло «Геп!» металевою хвірткою. До будинку підходили двоє. Андрій, принаймні ззовні, був втіленням ідеалу, який так часто малюють на сторінках еротичних романів. Широкі плечі та м’язисті руки завжди привертали увагу сторонніх. Акуратна чорна майка та сині джинси сиділи на ньому так, наче створені, щоби підкреслювати кожен вигин тіла. Образ довершували голубі очі, легка щетина та глибокий оксамитовий голос, як у молодого Бориса Георгієвського.

— Кажу ж, дівчина відьма, — кинув він через плече.

— Звідки ти це взяв?

Лазар поруч з ним виглядав, як простий довгов’язий аспірант на побігеньках: незаправлена картата сорочка із засуканими рукавами, вузькі карго та гумові капці, що ляскали за кожним кроком. Довге чорне волосся спадало на важезний рюкзак, у якому щось тихо дзенькало, а червоні очі з вертикальними зіницями, наче в рептилії, прискіпливо вивчали оточення.

— Її буквально звуть Мирослава. — продовжив він, піднімаючись на ґанок. — Відьми вони ж усі якісь Владислави, або Дарини-Ярини. Ключі в тебе?

Лазар спокійно дістав із кишені зв’язку й кинув здорованю.

— Ще є Ольги.

— Я про це й кажу. Такі імена, щоб древлян було спалити не соромно, — він відчинив двері та зайшов, одразу оцінюючи внутрішній розгардіяж і темряву. — Точно відьма.

— Та ніфіга. — Лазар поклав ношу додолу й потягнувся. — Запам’ятай: відьми пахнуть кропивою.

— Чому?

Той розвів руками.

— Магія.

Хлопаки дістали з рюкзака пензлі, банки з кров’ю та розпочали ритуал. Хоч це й халтурка, але вони ставилися до роботи з повагою. Під світлом блимаючої люстри старанно виводили на кожній стіні величезні кола з дев’ятикутними зірками всередині. На кожному кінці — таємничий символ, котрий виглядав, як щось середнє між шрифтом Брайля, кирилицею і катаканою. Дивна робота — дивні ритуали. Все, як казав один, концептуально.

Запиленість у повітрі швидко розбавив аромат свіженької другої негативної. Андрій здригнувся м’язистими плечима, коли відчув над вухом важке дихання. Він нервово сковтнув і закусив верхню губу.

— Чуєш, а чия кров цього разу?

— Цнотливих дівчат, — долинуло з кухні.

Здоровань скривився і ледь не впустив напівпорожню банку.

— Навіть не питай.

— Ні, Лазаре, я все ж спитаю. — він рушив до наступної стіни. — Чому постійно дівчата? Символізм не той?

— Мгм. Леді це щось непорочне і святе. А цнотливі хлопці або аґлі бáстарди, або придурки на кшталт… — кілька кастрюль і сковорідок із дзенькотом покотилися підлогою. — Та твою ж.

У кімнатах нагорі загуркотіло, наче раптом пробіг табун диких коней. Стеля тремтіла, світло миготіло, а кімнатою пронісся тихий сміх. Лагідний, жіночий, але пробирав до самих кісток. Явлення протрималося кілька секунд, після чого поступово вщухло.

Андрій зітхув.

— Я це до чого, — він повернувся до недорозмальованої стіни. — Останнім часом пробиває на роздуми. Невже чоловіки це просто неправильна версія жінок?

Повернувшись із порожньою банкою, Лазар здивовано глянув на нього.

— Е-е-е-е… аргументуєш?

— Клітини. Існують материнські та дочірні, хоча ніколи не батьківські та синівські, — він зробив фінальний мазок кров’ю і відійшов трохи назад, оцінюючи роботу. Виглядало кривувато, але у цій справі головне підтримувати атмосферу. — У жінок дві правильні хромосоми, а в чоловіків одна правильна, а інша… не правильна. Жінки спокійно можуть носити чоловічий одяг, а чоловіки жіночий — ні.

Вони нахилилися біля рюкзака, складаючи назад банки з пензлями.

— Останнє це вже особисто твої вподобання, — Лазар піднявся і пішов на кухню. — Чай будеш?

Поки Лазар коперсався із чайником-заварником, Прокльони вирішили нагадати про себе. Температура в кімнаті впала. Андрій здригнувся і пожалкував, що одягнув лише тоненьку майку. Стіл, за яким той сидів, вкрився тонюсіньким шаром інію, проявляючи відбитки долонь. Вони повільно наближалися, наче запрошуючи його в подорож до потойбіччя. Дихання в потилицю важчало, приглушено шепочучи чергову тарабарщину.