Стікер

Колись вона спала дві години на добу.

Не підряд.

Це важливо.

Дві години підряд — майже курорт.

Молодший тоді плутав день із ніччю, ніч із днем і взагалі мав власну систему часу, про яку не повідомляв батькам. Старший захворів. У квартирі пахло дитячою сумішшю, ліками і чимось кислим, що ніхто не міг знайти.

Вона ходила з волоссям, зав’язаним у вузол, і поглядом людини, яка готова обміняти державну таємницю на двадцять хвилин тиші.

Він тоді теж працював багато.

Одного ранку прокинувся раніше.

Молодший заворушився.

Вона автоматично підняла голову.

— Спи, — сказав Він.

— Треба годувати.

— Я зроблю.

— Ти не знаєш скільки.

— Знаю.

— Вода...

— Знаю.

— І пляшечку...

— Я живу тут, якщо ти не помітила.

Вона знову впала на подушку.

Він нагодував малого. Старшому зробив чай. Знайшов таблетки. Навіть змусив обох не кричати хвилин десять.

Потім подивився на неї.

Спала.

Справді спала.

Тихо.

Він зачинив двері.

На кухні зварив каву. Собі.

Потім подумав і зробив ще одну.

Коли вона прокинулася, кава давно вистигла.

Але діти були нагодовані.

Старший дивився мультики.

Молодший сопів у ліжечку.

У квартирі було дивно тихо.

На столі стояла чашка.

Під нею записка на клаптику паперу:

«Не буди малого. Я з ними. Поспи ще».

Вона випила холодну каву.

Найсмачнішу в житті.

Потім знайшла жовтий стікер.

Написала:

«Доброго ранку! Люблю тебе!»

Приклеїла на холодильник.

— Пам’ятаєш? — запитала вона тепер.

Вони лежали в ліжку.

— Що?

— Стікер.

— Який?

Вона повернулась до нього.

— Ти серйозно?

— А. На холодильнику. Що з ним?

— Я чому його написала?

Він зітхнув.

— Ми вже це проходили.

— Не проходили. Ти не згадав.

— Ну не згадав. Вибач. У мене пам’ять не архів.

— Ти тоді встав до дітей.

— І?

— Я спала.

— А-а. Було.

— Ти зробив каву.

— О. Бачиш, який я молодець.

Він засміявся.

Вона — ні.

— Саме.

— Що «саме»?

— Нічого.

— Та скажи вже.

— Ти навіть це зараз перетворив на медаль.

— Що я перетворив?

— «Який я молодець».

— Та я пожартував.

— Я знаю.

— Тоді в чому проблема?

Вона лежала мовчки.

Потім сказала:

— Тоді я любила тебе не за каву.

— Я сподіваюсь.

— І не за те, що ти встав.

— Ну добре.

— Я любила тебе за те, що ти помітив, що я вже не можу.

Він замовк.

— Я і зараз помічаю.

— Ні.

— Ну дякую.

— Не ображайся.

— А що мені робити?

— Послухати.

— Я слухаю.

— Ти вже образився.

— Бо ти кажеш, що я нічого не бачу.

— Я не сказала «нічого».

— Ну майже.

Вона повернулася до стіни.

— От бачиш.

— Що я бачу?

— Нічого.

— Почалось.

Через кілька хвилин Він заснув.

Вона дивилася на темну стіну.