Екскурсія

— Сьогодні покажу вам дещо, — сказав Він дітям.

— Що?

— Побачите.

— Куди їдемо?

— Не їдемо. Йдемо.

— Далеко?

— Та тут близько.

Вона одразу зрозуміла.

— Знову?

— А що «знову»? Діти люблять.

— Діти люблять морозиво.

— Там теж буде морозиво.

— О, тоді культурна програма повна.

Він не почув у голосі нічого особливого. А може почув і вирішив не розкручувати. Вихідний же.

До Будинку Слави справді було близько.

Діти бігли попереду.

— Тату, а там твоя зброя ще є?

— Є.

— А меч?

— Є.

— А можна потримати?

— Ні.

— Чого?

— Бо це експонат.

— А ти ним когось убивав?

— Що?!

— Ну там же ти лицар.

— На картині.

— А-а-а.

Молодший розчарувався.

Будинок світився всіма вікнами.

Вона зупинилась біля хвіртки.

— Ну ходімо, — сказав Він.

— Іду.

У першій кімнаті висіла картина.

Діти одразу прилипли до скла.

— Тату! Дивись, це ти!

— Я бачу.

— А то мама?

— Мама.

Вона підійшла ближче.

Дама на полотні була бездоганна.

Довге волосся. Тонка талія. Очі, сповнені захвату. Руки складені так, ніби вона от-от впаде перед лицарем на коліна від вдячності.

— Це не я, — сказала Вона.

Він засміявся.

— А хто?

— Не знаю.

— Ну дивись: я, ти, діти десь там за пагорбом, мабуть.

— Я не така.

— На картині всі трохи кращі.

— Ти точно.

— О, почалось.

Він сказав це весело.

Діти вже побігли далі.

У кімнаті нагород старший читав грамоти.

— «За сумлінну працю...» Тату, ти сумлінний?

— Буває.

— А що це?

— Подяка.

— За що?

— За роботу.

— А це?

— Теж.

— А це?

— Теж.

— Тату, ти багато працюєш.

— Треба.

Вона стояла біля дверей.

На боковій стіні висіли дитячі малюнки. Криві чоловічки, машини з колесами різного розміру, сонце в кутку аркуша. Біля них — листівки.

І стікер.

Той самий.

«Доброго ранку! Люблю тебе!»

Вона підійшла.

— Ти його сюди переніс?

— Що?

— Стікер.

— Та ні. Він же вдома.

— Тут такий самий.

— Ну значить, тут усе важливе.

Він сказав це так природно, що вона навіть не відразу знайшла, на що образитись.

— Важливе...

— Ну.

— Тобі важливий стікер?

— Звичайно.

— А пам’ятаєш, коли я його написала?

Він задумався.

— Давно.

— Це я знаю.

— Ну... після якогось свята?

— Ні.

— Після моря?

— Ні.

— Слухай, стільки років пройшло.

— Стікер важливий, а чому він з’явився — ні?

— Та до чого ти ведеш?

— Ні до чого.

Вона відійшла.

Молодший уже тягнув його до колекції зброї.

— Мамо, дивись! Татові це друзі подарували!

— Бачу.

— Бо тато крутий.

— Тато крутий.