Все як у людей

У суботу Він прокинувся від запаху кави.

Це був хороший знак. Поганий знак — каву пив не він.

Вона сиділа на кухні в халаті, тримаючи чашку двома руками. Телефон лежав екраном униз.

— О, — сказав Він. — А мені?

— Кавоварка там.

— Жорстоко.

— Вона тебе не вкусить.

— Ти не знаєш наших стосунків.

Вона усміхнулась.

Він зробив собі каву, сів навпроти.

— Що сьогодні?

— Магазин. Прибрати. Старшому треба кросівки. Молодшому фарби. У мене прання.

— А ввечері?

— А ввечері я хочу лежати й не рухатися.

— Може кіно.

— Може.

— Яке?

— Будь-яке, тільки не твою стрілялку.

— Це не стрілялка, це історичний бойовик.

— Там за перші сім хвилин убили дев’ятнадцять людей.

— Історія була складна.

Вона засміялася.

Ось так вони й жили.

Не погано.

Якщо запитати сусідів — добре.

Якщо запитати його друзів — взагалі прекрасно.

Якщо запитати дітей — залежно від того, чи дозволили сьогодні планшет.

Якщо запитати Його — нормально.

«Нормально» було його улюбленим словом для щастя.

Воно містке.

Не зобов’язує.

Не треба пояснювати.

На роботі теж було нормально. Він умів працювати. Не геній, не начальник століття, не той тип, про якого пишуть книжки «Як я заробив перший мільйон у дванадцять років». Просто робив свою роботу добре.

Якщо обіцяв — старався виконати.

Якщо треба було підхопити чужу зміну — бурчав, але підхоплював.

Якщо ламалося — ліз в числі перших.

— Ти, блін, як той дятел, — сказав якось колега. — Поки не доколупаєшся, не заспокоїшся.

Він сприйняв це як комплімент.

Начальство теж цінувало.

У п’ятницю керівник при всіх сказав:

— Оце дивіться. Не шукає причин, чому не можна. Робить.

Приємно.

Ніби нічого особливого. Але приємно.

Після роботи хлопці зайшли «на одну чарочку».

Одна, як відомо, має дуже нестабільну кількість.

— За трудоголіків! — проголосив Вася.

— Не ображай людину, — сказав Петя. — Він не трудоголік. Він просто додому боїться.

Всі зареготали.

Він теж.

— Та в мене вдома все чудово.

— От бачиш, навіть виправдовується, — не відставав Петя.

— Йди ти.

— За чудову сім’ю! — Вася підняв чарку.

Випили.

Він дістав телефон. На заставці — Вона з дітьми біля моря. Сонце. Молодший без переднього зуба. Старший корчить пику. Вона примружилася від світла.

— Оце сім’я, — сказав Коля. — Бережи.

— Бережу.

Сказав без пафосу.

Бо правда.

Береже.

Він же не п’є тижнями. Не пропадає ночами. Гроші приносить. З дітьми займається, коли є час. Машину лагодить. Кран міняв минулого місяця сам, хоча сантехнік хотів такі гроші, ніби разом із краном мав поставити ще фонтан у Версалі.

Що ще?

Любить.

Звісно, любить.

Того вечора прийшов додому трохи веселий.

Не п’яний.

Веселий.

Це принципова різниця, яку чоловіки відчувають без алкотестера.

Вона сиділа на кухні.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти чого не спиш?

— Чекала.

— Я ж писав.

— Що «затримуюсь».

— Ну.

— О десятій.

Він глянув на годинник.

Було без п’ятнадцяти дванадцять.

— Засиділись.

— Бачу.

— Та що починається?

— Нічого.

Оце «нічого» він не любив.

«Нічого» означало, що щось є, але йому пропонують самому пройти квест із пошуку.