Далеко

До того будинку треба було йти довго.

Вона давно знала дорогу. Спочатку рівна стежка між голими деревами, потім вузький місток через темний струмок, далі поле. У суху погоду — пилюка. У дощ — болото. Взимку вітер так шмагав по щоках, що хотілося розвернутися.

Вона майже щоразу думала: «Та ну його».

І майже щоразу йшла.

Сьогодні було холодно. Під ногами хрумтів примерзлий ґрунт. Сонце тільки збиралося вилізти з-за обрію, і весь світ ще був сірим.

Будинок стояв сам.

Невеликий. Не палац. Не вілла. Дах трохи покосився. На ґанку одна сходинка тріснула. Влітку попід стіною росли мальви, тепер стирчало сухе бадилля.

Вікно було високо.

Це дратувало.

Вона стала навшпиньки, вхопилась пальцями за холодне підвіконня і заглянула.

У кімнаті спали двоє.

Чоловік на спині. Жінка притиснулася боком. Її долоня лежала в нього на грудях. Одна нога чоловіка визирала з-під ковдри, і на ній була шкарпетка.

— Ну й романтика, — тихо сказала Вона.

Посміхнулася.

Поряд стояли дитячі ліжечка. Молодша розкинула руки й ноги, наче морська зірка. Старша обіймала плюшевого зайця за шию так, що якби заєць був живим, до ранку навряд чи дотягнув би.

На вікні висів тюль.

Перші сонячні промені пробивалися крізь узори й малювали на стіні дивні тіні. Фікус у кутку через них скидався на якесь рогате чудовисько.

Вона дивилася.

У неї мерзли пальці.

Нога почала німіти.

А від вікна відірватися не могла.

Не через ліжко.

Не через дітей.

Не через кімнату.

Через руку.

Ту звичайну жіночу руку на грудях сплячого чоловіка.

Рука нічого не тримала.

Не перевіряла, чи він тут.

Не боялася, що він забере її долоню.

Просто лежала.

Вона опустилася на п’яти.

Потерла пальці.

— Дурна, — сказала собі.

Сіла під стіною.

Холод пробирав через куртку. Треба було вставати. Йти додому. Там діти. Там купа справ.

А вона сиділа.

Через кілька хвилин у будинку почався рух.

Спочатку заплакала чи просто заговорила крізь сон молодша. Мати відразу прокинулась. Чоловік буркнув щось, повернувся на бік. Потім таки встав, натягнув штани й пішов кудись, чухаючи спину.

Вона знову стала навшпиньки.

На кухні вони снідали.

Не ідилія.

Взагалі не ідилія.

Одна дитина не хотіла супу. Друга розлила чай. Чоловік шукав ключі. Жінка нервувала.

— Я ж казала покласти на поличку!

— Я й поклав.

— Де?

— Не знаю.

— Прекрасно.

— Та знайду.

— Уже десять хвилин шукаєш.

— Ну не двадцять же.

Жінка щось сказала. Він відповів. Вона різко поставила чашку.

Наша Вона завмерла.

Ось воно. Навіть тут. Їй стало майже легше.

А потім чоловік таки знайшов ключі у кишені куртки, що висіла на стільці. Жінка глянула на нього так, що слова були зайві.

Він винувато посміхнувся.

Підійшов.

Торкнувся її плеча.

Вона ще секунду тримала суворе обличчя, потім пирснула.

Він поцілував її у волосся.

Все.

Ніяких фанфар.

Ніякого лаврового вінка.

Сварка не зникла. Просто вони повернулися одне до одного.

І від цього Вона раптом заплакала.

Не голосно. Сльози самі котилися.

Вона відійшла від вікна, щоб ніхто не помітив.

Ніяково якось.

Підглядає чуже життя.

Додому повернулася, коли всі вже прокинулись.

— Ти де була? — запитав Він.

— Пройшлася.

— Довго ходила.

— Та ні.

Він глянув на годинник.

— Півтори години.

— Серйозно?

Вона подивилась на нього.

Він не помітив.