Ранок після думок, і знову думки

Вранці я прокинувся рано. Поснідав на швидку руку й поспішив на роботу. Їхав неспішно на мопеді, дозволяючи вітру вимітати з голови вчорашні думки.

Машин було мало, місто здавалося сонним і спокійним. Декілька перехожих крокували узбіччям, а старий продавець газет розкладав свій прилавок.

Якщо я помічаю такі речі, значить, не все ще втрачено — мені не так уже й болить? Я зустрічав безліч людей, які не помічають деталей. Вони просто живуть, як їм живеться: їдять, ходять на роботу, відпочивають раз на рік — якщо пощастить. І не мають жодного уявлення про завтрашній день.

Я так не хочу. Напевно, тому мені завжди болить.

Якось стоматолог сказав, що якщо зациклюватися на зубному болю, він тільки посилюється. Мабуть, із думками так само...

Мопед гудів рівно, і цей звук дивно заспокоював. Хотілося просто їхати вперед, куди завгодно, аби тільки не повертатися думками назад. Але цього разу в мене була чітка мета — доїхати до тата на роботу.

Я працюю в нього кур’єром. Тато спочатку був проти — казав, що можу відразу почати з посади адміністратора чи навіть менеджера з продажу. Але я відмовився. Хотів пройти той шлях, з якого колись починав він. Може, і я колись відкрию свою фірму, а Аля працюватиме на мене. Хоча тато мріє, щоб я продовжив його справу. Саме через це я й вступив на факультет менеджменту та маркетингу. Не можу сказати, що це моє покликання, але зараз це не так важливо. Щоб стати кимось, потрібно починати з чогось.

Поки я просто кур’єр: доставляю документи, купую каву співробітникам, іноді відвожу замовлення. Але головне — я спілкуюся з людьми й вчуся розпізнавати брехунів. Тато завжди казав, що саме це допомогло йому побудувати бізнес. Поки що я не до кінця розумію, як це працює, але час покаже.

Я звернув на знайому вулицю. Сонце вже заливало фасади офісних будівель, і в повітрі відчувався аромат свіжого асфальту та кави з сусіднього кіоску. Офіс тата був у скляній бізнес-вежі, що сяяла на сонці, як величезне дзеркало. Перед входом курили кілька працівників у ділових костюмах.

Я припаркував мопед, зняв шолом і піднявся сходами до головного входу. Усередині було прохолодно від кондиціонерів, у холі тихо гуділи кавові апарати, а рецепціоністка привітно кивнула. У цьому місці завжди пахло новими меблями та свіжодрукованими паперами. Тут усе працювало чітко й злагоджено — як годинниковий механізм.

Я піднявся на шостий поверх і, вдягнувши на обличчя усмішку, зайшов до офісу «Агентства ділових рішень і логістики». У тата працювало багато людей, і його офіс займав два поверхи. Якщо вірити бабусі, татові належала вся будівля, тож, здавалося б, можна було не хвилюватися за бізнес. Але тато завжди хвилювався: зустрічі, нові проєкти, плани — він постійно був у русі.

Може, тому мама йому й зрадила? Стоп. Я цього не знаю. Мені ніхто про це не казав. І зараз це зовсім неважливо.

— Кіндрате, — нагадав я собі, — ти на роботі. А на роботі думають лише про роботу. Так завжди каже тато.

Учора я, мабуть, збрехав сам собі, коли вирішив, що єдина людина, яку я люблю, — це Аля. Я люблю й тата, інакше не намагався б наслідувати його, навіть якщо його поведінка часом мене дратує. Люблю і бабусю. А от маму… маму я теж люблю, але вона дуже безвідповідальна. І це змушує мене замислюватися, чи варта вона чиєїсь любові. Мамина легковажність змушує мене думати ще більше, а я б віддав золото всього світу, аби не думати. Хоча кого я обманюю — мене дратують люди, які зовсім не думають.

«У всьому повинна бути міра, синку», — час від часу повторює тато.

Як мама могла піти від такої людини?

— Доброго ранку, Кіндрате Васильовичу! — привіталася зі мною рецепціоністка.

— Доброго ранку, Оксано! — відповів я, подумки дивуючись, що вона досі працює на цій посаді. Висока, струнка, із ясним поглядом і бездоганним смаком, Оксана була дуже здібною. Вона заслуговувала на щось більше: керівника відділу, помічника директора… Ким завгодно, але не рецепціоністкою.

Оксана усміхнулася й протягнула мені конверт:

— Це потрібно доставити до десятої. Встигнете?

Я глянув на адресу. Інший кінець міста. Якщо не поспішати — запізнюся. Поклав жовтий конверт до сумки, сів на мопед і поїхав. Дивно: минуло всього хвилин десять, відколи я приїхав на роботу, а на дорогах уже з’явилися затори. Мене дратували нескінченні сигнали з усіх боків, тому я трохи скоротив шлях, звернувши з головної дороги. Так було спокійніше, хоча пішоходи, здається, були іншої думки. Час від часу я чув вигуки:

— Йому дороги мало, що він так роз’їжджає?

— Понакупували права й думають, що їм усе дозволено!

— А потім виправдовуються, що дитина раптово вибігла на дорогу й не було часу загальмувати!

Я намагався не реагувати на такі слова. Я завжди був уважним за кермом. Але чути це щодня ставало нестерпно. Людям дай лише повід поговорити — і вони робитимуть це, аж поки не пересохне в роті. Чому так? Це справді через те, що їм немає чим зайнятися, чи справа у самій людській природі? А якщо так, то чому я не люблю говорити? Замість цього — безкінечні думки. Інколи здається, що я й не сплю зовсім, лише тіло нагадує про це, коли трохи відпочине. Кажуть, після дев’яноста годин без сну починаються галюцинації, які важко відрізнити від реальності. За мною такого не спостерігалося… Чи все ж таки?..

Різко натиснув на гальма, але зіткнення було неминуче.

«За кермом сидить дитина?» — останнє, що промайнуло в голові, перед тим як я перелетів через машину й упав, забивши лікті.

З хвилину я не відчував рук, а потім оніміло все тіло, коли побачив обличчя тієї, що нахилилася наді мною.

Вона була явно старшою, ніж здалося спершу, але не настільки дорослою, щоб керувати автомобілем. Скільки їй — п’ятнадцять, шістнадцять? І що вона забула на цій вулиці? Їй би до модельної агенції! Ні, про що це я? У її віці краще використовувати час із розумом, щоб потім не шкодувати. Моделлю можна стати й у зрілому віці... Може, мамі запропонувати стати моделлю? Вона гарна, і її все одно ніколи не буває вдома — а так хоча б гроші почне заробляти!