Можна подумати, що все почалося з вірша. Але насправді — набагато раніше. Сам не знаю точно коли. Може, коли пішов у перший клас, може — ще в дитсадку, а може, й від самого народження. Я просто довгий час нічого не помічав, бо звик бути непомітним.
Того вечора сидів на підвіконні, вдивлявся у вечірнє місто. За склом майже не горіло світло у вікнах — мабуть, усі десь гуляли. Лише я залишався вдома один. У голові крутилися надто багато думок. Вони не зникали, не розчинялися, а тільки погіршували настрій — з поганого в зовсім паскудний. Мені всього сімнадцять, а я вже втомився. Втомився від себе, від тата й мами, від того, що називається «лінню багатих». І ще — від думок, які заважають вчитися, спати, від яких важко дихати…
А я хочу вільно дихати. Бо моє життя лише починається.
Я заплющив очі. Темрява кімнати стала ще густішою. Серце лоскотав знайомий біль — наче воно пам’ятало щось важливе, але не могло сказати, що саме. Біль. Думки. Багато думок. І слова самі склалися в рядки — наче я повторював їх собі знов і знов:
Багато думок, яких важко позбутись,
Мрію про те, чого в світі нема…
Що я хотів цим сказати? У світі бракує відданості, дружби, кохання, правди… І мені цього бракує найбільше. Мені потрібна людина, яка б зрозуміла і якій я міг би довіряти.
Я знову заплющив очі й побачив море на світанку. Хвилі м’яко котилися до берега, а поруч — чиясь тиха усмішка. Хотілося залишитися в цій картинці, але десь глибоко всередині почувся голос — не мій:
«Ще не пора…»
Я розплющив очі, взяв папір і олівець, записав вірша. Біль відступив, але відчуття самотності стало ще сильнішим.
Багато думок, яких важко позбутись,
Мрію про те, чого в світі нема.
Хотілося б мені хоч на мить забутись,
Та доля шепоче: «Ще не пора».
Закриваю я очі — нестерпний той біль,
Що серце тривожно й пекучо лоскоче,
А розум все каже мені: «Не мрій,
Бо доля зробить з тобою, що схоче».
Доля зробить зі мною, що схоче… Вона й з мамою так учинила. Коли мені було п’ять, тато зрадив, і мама подала на розлучення. Я думав, що після цього вона стане щасливою, але помилився. Біди тільки починалися. Після тата мама знову вийшла заміж — і знову невдало. Другий чоловік виявився пияком. Він подарував мамі нервовий зрив і донечку — Алю. Хотілося сказати: «Навіщо ти так поспішала, якщо ще кохаєш тата?»
Але я змовчав, щоб не поранити Алю. Бо це означало б, що моя сестра з’явилася випадково. Алі подобається, коли я кажу: «Хоч твої батьки й розлучилися, ти народилася в любові. А цим мало хто може похвалитися». Вона сміється й міцно мене обіймає — і тоді на серці стає тепло. Вона — єдина людина, яку я люблю і хочу захищати. І це ще більше дратує, бо я не впевнений, чи зможу. На мені велика відповідальність: дев’ятирічна сестра, на яку начхати і матері, і батькові. Навіть мій тато більше дбає про неї, ніж мама. Ще є бабуся — татова мама, яка полюбила Алю, як рідну, і весь вільний час проводить з нею. Зараз Аля у неї. А мама тим часом шукає нові пригоди у клубах.
Якби в дитинстві мені сказали, що в сімнадцять я оминатиму такі місця, а мама не вилазитиме з них — не повірив би. Тепер це болісна правда. Мамі сорок. У неї двоє дітей, і вона шукає розваг. А з татом вона такою не була… Тож хто винен — тато чи мама? Забагато думок.
Я знову заплющив очі, намагаючись уявити ніжну усмішку, але побачив лише Алю.
— Треба взяти себе в руки, — сказав я сам до себе, зціпивши зуби. — У мене немає часу бути слабким. Я потрібен сестрі!
Я встав із підвіконня, заварив каву. Екзамени позаду, але попереду — важкі студентські роки. Якщо хочу стати кимось, мушу працювати. Заради Алі. І заради себе.
Я вже вмикав комп’ютер, щоб попрацювати, коли задзвенів телефон. Навіть не дивлячись на екран, знав — мама.
— Кіндратику… — почулося у слухавці.
— Ти не прийдеш додому?
— Ні… Так… Тут така справа…
— Не забудь забрати Алю — бабуся йде до лікаря, а в мене робота.
— Може, попросиш тата… — почала вона, але я перебив:
— Тато теж працює. І він не несе за неї відповідальності!
Я поклав слухавку, а в голові майнула думка: а може, це не тато зраджував?..
Про таке краще не думати — нічого вже не змінити.
Я допив каву, відкинув непотрібні думки й сів читати про маніпуляцію. Тато завжди казав, що тільки навчившись бачити її, можна хоч якось ладнати з людьми.