...

Попіл був скрізь – на підлозі й на підвіконнях, на веселому килимку біля дверей і на поличці для взуття, на календарі з чиїмось портретом – і крізь шар сірого порошку годі було розібрати, хто саме дивиться з того календаря.

Тонким шаром попіл обліпив стіну – де більше, де менше; де проглядали з-під сірого кольору радісні жовтаві ромашки, а де здавалися похмурими осінніми купками гнилої трави.

Специфічний солодкуватий запах попелу густо розливався у повітрі й когось більш чутливого могло б і знудити.

На підлозі сірого порошку було, звісно, найбільше, й розподілився він нерівномірно – так, наче хтось не дуже розумний набив попелом дірявий мішок і тягнув – із передпокою через коридор аж до вітальні. Схоже було також, що мішок був важкий, бо «хтось» час від часу зупинявся перепочити, але дірку в мішку не затикав, і попіл продовжував сипатись – то цівкою, тонкою-тонесенькою, то цілим струменем, хоч тази підставляй.

Стежка завертала крізь двері за ріг, і там... ну звісно ж, одразу за дверима мішок вивернули.

Купа попелу витягнулась уздовж стіни, від дверей до маленького дитячого ліжечка, і в ліжечку також був попіл, хоча й у значно, значно меншій кількості.

Ще одна купа лежала біля протилежної стіни. У випадку з нею, мабуть, обійшлося без мішка й тяганини – попіл лежав компактно та акуратно. Мабуть, ніхто й відчути нічого не встиг.

Але таке всі присутні не раз уже бачили, а от невеличка купка у дитячому ліжечку траплялась нечасто. Та хоч би й часто. Хіба до такого звикнеш?

- Більше фотографій, - сказав один із присутніх. Кремезний та сивочолий, він поводився так, що ні в кого й думки не виникало щось заперечити. З-за його спини вигулькнув худорлявий експерт, поспіхом відчинив потерту валізу й заходився витягати фотоапаратуру.

- З кількох ракурсів, і... – ледь помітна гримаса незадоволення проскочила його обличчям. – З підсвіткою. Щоб усі деталі. Щоб кожну зморшку на ковдрі!

Ковдра – не ковдра, а ковдрочка! – маленька, яскрава-рожева, була розмальована квітками невизначеного виду й звірятками, в яких за певної фантазії можна було пізнати чи то овечок, чи то баранців. Квіточки мали центральну симетрію, а звірятка розташувалися поміж ними у довільній орієнтації, як наче у невагомості. Хто вгору дригом, хто вниз; хто мордочкою ліворуч, а хто праворуч. На цьому тлі, мабуть, цілком можна було й повірити, що люди ходять на руках і люди ходять на боках... але тонкий шар попелу трохи заважав філософським роздумам та літературознавчим вправам.

Сіре тло також не сприяло чіткості фотографій, тому, мабуть, кремезний і дав команду щодо підсвітки.

Зачувши її, ще двійко однакових високих плечистих молодиків, що досі тупцювали біля дверей, поспіхом здали назад, у коридор. Вони б, може, і далі втекли, але це було б уже відверте дезертирство.

Кремезний виходити не став. Терпів.

Спалах.

До коридору долинули лише слабкі відголоски, але обидва поморщилися.

Ще спалах. І ще.

Приблизно такими ж спалахами, тільки потужнішими, та з трохи зсунутим спектром якраз і випалили помешкання. Погрюкали в двері, а коли батько відчинив – бабахнули просто в груди, скоріш за все, ані про що не питаючи. Бабахнули погано – напевно, внаслідок поспіху, але можливо й навмисне. Щоб помучився.

Мучився, аякже.

Весь час, поки так-сяк, смикаючись та перепочиваючи, повз до вітальні – весь час мучився. Ультрафіолет – це боляче, дуже боляче. Гірше від нього хіба що осика, але до цього поки що не дійшло. Срібло в цьому плані можна назвати гуманним засобом, смерть від нього миттєва та майже безболісна.

А от якщо хтось казатиме про часник – не вірте. Неефективний він. У січні-лютому багато хто нанюхався часнику. Так, чхали та кашляли, промивали очі водою, жерли лимони й жлуктили молоко – допомагало.

Дурня той ваш часник. Погано стало, коли дійшло до ультрафіолету та срібла. А декому, кажуть, дісталося й осики...

Матері пощастило – їй вцілили просто в обличчя, і як стріляли по дитячому ліжечку, вона не побачила. І всього іншого теж не бачила. Власне, для того й пристрелили – щоб не бачила.

Раціональненько.

Хоча дитинку могли і не вбивати – у такому віці навіть як щось і побачиш, то ніколи нікому не розповіси. Може, буде з’являтися у кошмарах, може, накладе відбиток на психіку, може, деякий час приходитиме уві сні люба матуся й намагатиметься не розвертатися лівим боком – тим, у який прилетів спалах із випромінювача.

Втім, тут задіяли такий калібр, що хоч розвертайся, хоч затуляйся, хоч гопки стрибай – не сховаєш і не сховаєшся. Хіба що під шафу....

З-під шафи почувся звук – короткий та нерозбірливий.

Усі присутні, буквально всі, навіть експерт із фотоапаратом, перетворилися на метушливі напівпрозорі тіні. Ось тільки-но кремезний стояв біля дверей, аж глип – уже біля вікна; важкий фотоапарат ще падає, так повільно падає, що здається, ніби він завис у повітрі, а власник його вже біля дверей (і як тільки не зіткнулися!); двоє однакових, ті, що ховались від спалаху в коридорі – миттю опинилися знову в кімнаті, один у лівому кутку, другий у правому, якщо дивитися від дверей.