Розділ 42

Смартфон Сніжани розривався від дзвінків та повідомлень, наче скажений будильник, який ніяк не хотів дати спокій її змученій душі. Ім’я «Максим» висвічувалося на екрані з регулярністю припливів і відпливів. Він благав про зустріч, але кожен такий спалах на дисплеї відгукувався в її грудях тупим болем.

Вона просто не мала сил. Усе, на що спромоглася — відіслати коротке, сухе, як торішнє листя, повідомлення: «Будь ласка, дай мені час. Мені треба оговтатися». І вимкнула звук.

Проте довго ховатися в мушлі власної скорботи їй не дозволили. Реальне життя увірвалося в її усамітнення в режимі урагану, і звали цей ураган Генріх. Режисер наполягав, ба більше — буквально благав і вимагав водночас, аби вона негайно повернулася на знімальний майданчик. Втрата  Івана підкосила всіх, графіки полетіли шкереберть, а невблаганний час цупив дорогі хвилини із кишені кінокоманди.

— Сніжано, ми застрягли в багнюці без нашого головного рушія! — бідкався в слухавку Мільський, активно жестикулюючи на тому кінці дроту так завзято, що це відчувалося навіть через кілометри. — Ми маємо закінчити цей фільм. Заради нього. Заради спільної справи!

Олег теж дзвонив. Намагався підтримати, кудись запрошував, вмовляв повернутися в кадр і так відволіктися від тривог. І вона здалася. Поринула в роботу, як стрибають із головою в крижану ополонку — затамувавши подих і заплющивши очі.

Майданчик зустрів її звичним хаосом: криками асистентів, метушнею освітлювачів і запахом міцної кави. Попереду чекали зйомки фінальних, найважчих сцен «Тарзана». Це був справжній емоційний та фізичний виклик. Сніжані доводилося витискати з себе останні краплі акторської майстерності, злітати на ліанах під купол павільйону та зображати пристрасть і відчай, коли всередині панувала випалена пустеля.

Але, хоч як дивно, цей кінематографічний вир став її рятівним колом. Щоразу, коли Генріх кричав: «Камера, мотор!», реальність із її заплутаними інтригами, тривогами та нав’язливими думками про Максима просто вимикалася. На кілька годин вона переставала бути Сніжаною, чиє життя перетворилося на суцільний театр, а ставала героїнею, у якої проблеми були куди простішими — наприклад, як вижити серед диких джунглів та врятувати коханого. Бути Джейн значно легше, бо точно знаєш, що згідно сценарію в кінці обов’язково настане хепі енд. А як в реальності? Хтозна…

До прем’єри залишався всього місяць. Цей факт висів над знімальною групою, наче гільйотина, змушуючи серця битися у прискореному ритмі. Нерви у всіх були натягнуті, як струни на шаленому концерті рок-зірки. Гримери плакали від утоми, оператори лаялися на невдале світло, а актори забували власні імена, проте працювали на межі людських можливостей.

— Якщо ми з цим упораємося, я особисто вип’ю цистерну шампанського, — жартував у перервах змучений, але задоволений Генріх, витираючи піт із чола.

Сніжана втомлено посміхалася у відповідь. Голова гуділа, м’язи нили, але, дивлячись на відзняті кадри, вона вперше за довгий час відчула, як у душі прокидається слабкий, але впевнений вогник гордості. Вони зроблять це. Попри все.

Вечір опустився на знімальний майданчик, принісши із собою довгоочікуваний відпочинок і тишу. Сніжана сиділа у своєму гримувальному вагончику, загорнувшись у м’який халат. Вона нарешті змила з обличчя тонни сценічного гриму і якраз розтирала затерплі плечі, мріючи лише про гарячу ванну та ліжко.

Раптом двері вагончика безпардонно грюкнули, впускаючи всередину шлейф із дешевого одеколону, тютюнового диму та запаху придорожніх чебуреків. На порозі стояв Дмитро Чорнописький.

Її колишній чоловік. Гора м'язів і чимало того, що наїв непосильною працею, одягнена в старомодну джинсовку, зі скуйовдженим волоссям і хитрою посмішкою на всі тридцять два. Сніжана аж заклякла, дивлячись на це привиддя зі свого минулого життя, де панували гірка самотність та марні надії на краще.

— Привіт, Сніжок! — розплився в усмішці Дмитро, оглядаючи вагончик так, наче прицінювався, за скільки можна продати цей телевізор і шкіряний диван. — Ну нічого собі у тебе тут хороми! Багате життя — воно інше, еге ж?

— Дімка? — Сніжана підвелася, автоматично схрестивши руки на грудях. — Ти як сюди потрапив? Тут закрита територія, охорона!

— Ой, та яка там охорона, — махнув рукою, по-господарськи всідаючись на стілець і закидаючи ногу на ногу. — Сказав хлопцям на воротах, що я твій колишній, сумує серце, привіз коханій жінці передачу з рідних країв. Вони пореготали та й пустили. Світ не без добрих людей, Сніж.

— Колишній чоловік — це не перепустка. Це діагноз, від якого я ледве вилікувалася, — відрізала, намагаючись опанувати себе. Серце калатало від обурення. — Чого тобі треба?

Дмитро підвівся, зробив крок до неї, зменшуючи дистанцію, і спробував увімкнути свій фірмовий «шарм», від якого Сніжану тепер просто нудило. Він заглянув їй в очі, солодко, аж приторно, протягнувши:

— Ну чого ти одразу колюча така, як шипшина? Я ж сумував. Дивлюся на тебе по телевізору — богиня! Думаю: «Оце моя Сніжанка, кінозірка!». Серце ж не камінь, Сніж. Старе кохання не іржавіє. Ми ж скільки років разом, пам’ятаєш? Я от подумав... Може, дарма ми гарячку пороли? Ну, було й було. Давай спочатку, га? Будемо красивою парою.

Він простягнув руку, намагаючись по-свійськи обійняти її за талію та притиснути до свого пахучого плеча. Очі чоловіка аж блищали від хижацького азарту — Дмитро явно відчув запах великих гонорарів і вирішив безкоштовно примоститися на пасажирське сидіння її успіху.