Розділ 40

Максим із Софією стояли, наче громом уражені. Хапали ротом повітря, мов дві золоті рибки, яких раптово викинуло з акваріума на дорогий паркет вітальні. Щасливе потрясіння впереміш із крайнім здивуванням настільки надійно зацементувало їм щелепи, що не могли вимовити ні слова. Навіть Клавдія з Артуром застигли, мов соляні стовпи, не розуміючи, чи це якась геніальна акторська багатоходівка, чи дівчина просто з’їхала з глузду від горя. Блаженну тишу порушив Артур:

— Тупа блондинка, чесне слово! Відмовлятися від такого? Хтось пояснить цій дурній курці в чому справа? Схоже, вона геть не тямить що робить! В черепушці теж силікон, як і в цицьках?! — задихаючись проказав.

— Закрийся, Артуре! — крізь зуби просичав Максим. Кулаки стиснулися. — Ще одне слово і втратиш ще й те, що маєш. Я не буду такий великодушний, як мій дід. Заткнися, бо моє терпіння не силіконове, — відрізав неголосно, але так чітко і холодно, що всі вражено переглянулися.

Юрист, який за десятиліття роботи з магнатом бачив усе — від кривавих сімейних воєн до раптових нападів щедрості, — першим повернув собі професійний спокій. Закрив свій шкіряний портфель, застебнув замок із гучним, фінальним клацанням і підвівся.

— На сьогодні офіційну частину завершено, панове. Попрошу всіх, окрім Сніжани та Максима, звільнити приміщення, — прохолодно, але безапеляційно розпорядився, вказуючи родичам на двері.

Коли працівники і обурена, але спантеличена рідня на чолі з мовчазною Софією нарешті залишили кімнату, нотаріус повернувся до молодих людей. Його погляд з-під сивих брів став трохи м’якшим, майже батьківським.

— А тепер послухайте мене уважно, — тихо заохотив. — Емоції зараз б’ють через край, і це поганий порадник у справах холдингу. Не поспішайте. Підіть додому, зачиніть двері, видихніть. Прочитайте листи, які залишив вам Іван. Можливо, там ви знайдете відповіді на свої «чому». Обміркуйте все гарненько на тверезу голову, а за кілька днів, коли пил уляжеться, чекаю вас у себе в офісі для подальшого оформлення паперів. Домовилися?

Молоді люди лише синхронно кивнули, все ще перебуваючи в стані легкого шоку.

— От і чудово. Співчуваю вашій втраті, — юрист коротко вклонився і впевненою ходою вийшов, залишивши за собою шлейф дорогого одеколону та легкий аромат паперової тяганини.

Масивні дубові двері зачинилися. У величезній вітальні, де ще хвилину тому кипіли шекспірівські пристрасті, запала така тиша, що було чути, як десь у кутку намагається пробитися крізь скло зажурена муха. Сніжана і Максим залишилися абсолютно самі.

Хлопець повільно повернувся до неї. Його темні окуляри вже давно були зсунуті на лоб, і зараз у його очах замість звичної залізобетонної впевненості читалася абсолютна, майже дитяча розгубленість. Він дивився на Сніжану так, ніби вона щойно на його очах перетворила воду на коньяк, і ніяк не міг підібрати правильних слів.

Максим зробив кілька незграбних кроків уперед, перечепившись об ніжку стільця, що в виконанні такого здорованя виглядало майже комічно. Вся його залізна грація кудись випарувалася, залишивши лише суцільну розгубленість. Сніжана стояла біля фортепіано, нервово благаючи свої пальці перестати тремтіти. Вона досі губилася у здогадах, що саме твориться в його голові: зневажає її? Звинувачує?

Хлопець зупинився за два кроки, засунув руки в кишені штанів і одразу ж витягнув їх назад. У його очах нарешті спалахнуло тепле, пронизливе світло — він ніби щойно прозрів, збагнувши, що перед ним не просто красива дівчина, а справжній, рідкісний діамант, якого не здатні зіпсувати жодні брудні гроші.

— Сніжано... ти це серйозно? — його голос прозвучав глухо і якось занадто щиро. — Ти дійсно ось так просто готова віддати мені всі статки діда? Чому?

Вона відвела погляд, Максим зробив ще крок, змушуючи її подивитися на себе.

— Якщо вся справа тільки в почутті провини перед Іваном через... ну, через те, що сталося між нами у кабінеті... То повернися на землю. Не варто приносити такі колосальні жертви через один дурний поцілунок. Дід і сам не був святим.

— Справа не в жертвах, Максиме, — рішуче перервала його, і в її голосі вперше за день з’явився твердий стрижень. — Я просто не зможу спокійно жити з цим важким тягарем чужого майна. Я не та людина, яка буде радіти таким. З мене цілком вистачило того, що свого часу накоїли мої батьки. Досі відмиваюся від їхніх боргів та репутації.

Вона гірко посміхнулася, згадавши обкладинки ранкових газет:

— Не хочу, щоб про мене ходила слава, ніби я закрутила голову чоловікові, скористалася його довірою і обібрала родину до нитки, щойно його серце зупинилося. Мені не потрібні мільйони, які принесуть лише ненависть вашого сімейного тераріуму і мільйонів інших людей.

Сніжана гордо підняла підборіддя, намагаючись додати розмові бодай трохи легковажності:

— Зрештою, я непогано зароблю на «Тарзані». Продюсери вже виплатили мені солідний аванс, тож на шматок хліба з маслом вистачить, не пропаду. А далі — маю велику надію, що режисери помітять мій талант, і отримаю наступні ролі в кіно. Буду пробиватися сама, як і раніше.

Вона замовкла, відчуваючи, як горло знову здавлює важкий клубок туги. Подивилася в його глибокі, сповнені подиву очі, розуміючи, що залишатися тут більше немає сил.

— Будь щасливий, Максе. Управляй компанією так, як хотів Іван. Ти на це заслужив, — сумно додала, розвернулася і швидкою ходою рушила до виходу з вітальні, мріючи лише про одне — якнайшвидше опинитися в маленькій, затишній квартирі своєї бабусі і прочитати той лист.