Розділ 38

День оголошення спадщини Івана Силачука навис над Сніжаною важкою, свинцевою хмарою. Вона приїхала до маєтку трохи раніше, ніж було призначено, намагаючись випередити решту родини та сховатися від усього світу. Підійшла до масивних дверей і звичними рухами набрала на сенсорній панелі код від сучасної системи охорони, який покійний наречений колись змусив її вивчити напам’ять. Щойно пристрій тихо й схвально пікнув, дівчина натиснула кнопку інтеркому і впівголоса повідомила економку, що це вона. Холодне залізо ключа повернулося в замку, двері відчинилися, і в просторому холі Сніжану одразу зустріла прислуга, мовчки й співчутливо кивнувши на знак вітання. Жінка пройшла далі, у царство пустки й тиші.

Ці кілька днів після похорону перетворилися на суцільне пекло. Телефон довелося вимкнути, бо він розривався від дзвінків із незнайомих номерів. Журналісти чатували під будинком бабусі, наче акули, що відчули кров, і пропонували шалені гроші за «ексклюзивне інтерв’ю про останні хвилини життя титана». Сніжана категорично відмовлялася. Єдине, на що в неї вистачило сил — виставити в соцмережі чорно-біле фото пана Івана, де він щиро сміявся, і підписати: «Земля пішла з-під моїх ніг, коли втратила Івана. Досі не вірю, що цього неймовірного чоловіка більше немає. Світ став гіршим без нього».

Окрім Софії та Максима, у розкішній залі маєтку мали з’явитися ті, кого за життя залізного магната тримали на безпечній відстані від сімейних активів. Іван чудово знав ціну кожному зі своєї рідні, тому більшість із них бачили його лише на офіційних прийомах. Але сьогодні, коли на кону стояв розподіл величезної бізнес-імперії, вони зліталися на запах грошей, мов стерв’ятники.

Сніжана пам’ятала, як наречений колись, потягуючи старий коньяк, з усмішкою перераховував своїх родичів: «Сніжаночко, запам’ятай: родина — це єдиний вид хижаків, який посміхається тобі перед тим, як з’їсти». Тоді це здавалося жартом, але зараз дівчині було не до сміху. Після Софії мала приїхати пані Клавдія, старша сестра першої дружини покійного — жінка з манерами англійської аристократки та хваткою бультер’єра. Сніжана бачила її лише раз і запам’ятала цей погляд, що сканував вартість її туфель. Клавдія все життя вважала, що Іван не заслуговував на все те, що отримав від її сім’ї. Так і не прийняла того факту, що він давно не той бідний роботяга, яким одружувався з її сестрою. І що «виною» цьому далеко не тільки капітал родини, у яку потрапив, а й його власні таланти та зусилля. Та й не лише його.

Справжнім кошмаром для Сніжани був Артур — тридцятирічний двоюрідний брат Максима, який керував одним із регіональних філіалів компанії. Про його фінансові махінації та борги в казино в родині ходили легенди. Це справжня акула, яка ховалася під маскою гламурного та привітного родича. Сніжана знала, що для Артура вона — головний ворог і легка мішень, адже преса вже підготувала ідеальний ґрунт для того, щоб виставити її хижою мисливицею за грошима. Молодик точно спробує анулювати будь-яку згадку про наречену в заповіті.

Проте серед цього тераріуму була одна людина, чиєї появи Сніжана чекала з надією. Дядько Богдан, молодший брат Івана, завжди тримався осторонь бізнесу. Він жив у невеликому заміському будинку, займався реставрацією старовинних картин і був єдиним, з ким Іван міг годинами говорити не про акції, а про життя. Богдан ставився до Сніжани з теплотою, без жодного натяку на осуд чи підозру. Його присутність мала стати хоч якимось захистом від отруйних поглядів інших.

Вона пройшла до великої вітальні. Тут усе залишалося таким, як і за життя господаря, але повітря здавалося нерухомо застиглим. Сніжана страшенно боялася приходу родичів. Її зсередини випалював дикий страх: а що, як пані Софія та Максим ненавидять її? Що, як вони вважають її хижою утриманкою, яка звела старого в могилу заради грошей? Сама думка про те, що доведеться дивитися їм в очі, паралізувала волю.

Посеред величезної кімнати велично, мов застиглий чорний лебідь, височіло фортепіано. Сніжана підійшла до нього, торкнулася лакованої кришки, згадуючи, як Іван любив сідати в крісло поруч, витягувати свої довгі ноги й слухати її гру після важкого знімального дня. Чомусь абсолютно не думаючи, діючи під впливом якогось неусвідомленого імпульсу, вона підняла кришку й сіла за інструмент.

На руці виблискувала коштовна каблучка з діамантом, подарована нареченим на знак заручин. Від цього серце ще більше стискалося. Пальці злегка тремтіли, але самі лягли на прохолодні клавіші. Вони не потребували нагадувань — м’язова пам’ять підказала перші акорди. За мить простір вітальні розірвали перші, невимовно тужливі звуки. Це була «Прелюдія мі-мінор» Фридерика Шопена — композиція, яка звучить так, ніби саме людське серце стікає сльозами від невимовного болю.

Кожна нота падала в тишу кімнати, мов важка крапля дощу на скло. Сніжана грала, повністю розчиняючись у музиці. Спочатку мелодія звучала тихо, стримано, наче шепіт провини, що гризла її душу за той клятий поцілунок у кабінеті з Максимом. Але з кожним новим тактом драматизм п’єси наростав. Пальці впевненіше й сильніше вдавлювали клавіші, видобуваючи з надр інструмента глибокий стогін.

Це була не просто гра — це була сповідь. Сніжана виплескувала в музику весь свій жаль, усю тугу за людиною, яка дала їй крила, і весь сором, який ховала глибоко в собі. Музичні хвилі Шопена накочувалися одна за одною, піднімаючи з дна душі весь той емоційний бруд, який накопичився за останні дні. Сльози знову підступили до очей, заважаючи бачити чорно-білу лінію клавіатури, але вона не зупинялася. Хай течуть по щоках. Драматичний фінал композиції прозвучав як крик розпачу, що раптово обірвався на найвищій ноті, залишивши після себе лише вібруюче, болюче відлуння.