Розділ 37

Кімната в бабусиній квартирі, де Сніжана раніше знаходила спокій, зараз здавалася їй тісною та задушливою, мов картонна коробка. Дівчина сиділа на краєчку старого дивана, повністю одягнена в усе чорне. Траурна сукня, яка ще тиждень тому здавалася лише елементом якогось далекого, чужого сценарію, тепер обпікала шкіру. Вона була готова їхати на похорон пана Івана. Максим обіцяв забрати її на авто зі своїм водієм, щоб триматися разом на цій публічній панахиді, яка обіцяла стати справжнім видовищем для преси.

Але поки колеса Максимової машини крутилися десь у заторах, Сніжана робила те, чого робити категорично не варто було — гортала стрічку новин у телефоні. Екран виплескував бруд тоннами. Раптова смерть залізного магната підірвала медіапростір, і журналісти, наче стерв’ятники, влаштували справжні танці на кістках.

Один за одним заголовки били під дих, змушуючи серце стискатися від дикого болю та провини:

«Ціна молодого тіла: Силачук не пережив апетитів 25-річної нареченої?»

«Що розповіла особиста прислуга Силачука про останнє побачення мільйонера та його юної пасії?»

«Останній політ: медіамагнат помер після пристрасного побачення в небі»

«Майже вдова. Чи отримає спадок наречена Івана Силачука?»

«Хто був з Іваном Силачуком в останні години його життя? Не наречена».

«Не витримав зради юної нареченої. Подробиці з уст близьких».

Сніжана засліплено вдивлялася в текст під останнім заголовком. Жовта преса, захлинаючись від власної вигадливості, розписувала «свідчення очевидців» із майданчика, стверджуючи, що молода зірка Тарзана крутить бурхливий роман з Олегом Висовським. Автори прозоро натякали, що пан Іван дізнався про невірність, і саме це запустило смертельний механізм.

Сльози котилися рікою, погрожуючи змити ретельно нанесений макіяж, залишити на щоках темні розводи. Вона відчувала себе вбивцею. Думки, мов скажені оси, жалили зсередини: «А раптом він справді дізнався? Не про Олега, звісно, а про Максима? Якщо ветеринар щось бовкнув, або ще хтось міг бачити, що Сніжана з Максом провели якийсь час в офісі Івана сам на сам?» Провина за ту хвилину слабкості з внуком тепер здавалася важким жорном на шиї. Вона не хотіла пов'язувати з Іваном усе життя, мріяла про волю, але точно не такою ціною.

Бабуся тихенько під’їхала збоку й поклала суху, теплю долоню на її плечі. Вона забрала з тремтячих пальців телефон і рішуче відклала його на стіл екраном донизу.

— Дитино моя, ну навіщо ти це читаєш? — лагідно, але з докором запитала. — Їм же аби щось збрехати, щоб люди купували ті газетки чи клікали в інтернеті. Не май гріха на душі, Іван був старою людиною, серце не залізне, хоч і прізвище таке. Ти тут ні до чого.

— Бабусю, ти не розумієш… Вони пишуть таке… — задихалася від плачу, притискаючи хустинку до обличчя. — Світ думає, що це я звела Івана в могилу.

— Вони нічого не знають, Сніжко, — спокійно відповіла. — Ти маєш бути сильною. Зараз приїде Максим, і ви повинні пройти крізь цей натовп із гордо піднятою головою. Заради пам'яті Івана. Випий-но краще водички. Заспокойся. Ти ж знаєш — про відомих людей завжди щось теревенять. Звикнеш.

У цей момент під вікнами тричі коротко і приглушено просигналило авто. Максим приїхав. Сніжана глибоко вдихнула, намагаючись зупинити тремтіння в колінах, піднялася і поглянула в дзеркало. Попереду був найважчий день у її житті, де кожен погляд журналіста буде схожим на приціл рушниці.

Дорога до цвинтаря минула в такій густій та важкій тиші, що звук автомобільного двигуна здавався єдиною ознакою життя в цьому всесвіті. Водій плавно вів машину крізь затори, а Сніжана дивилася у вікно, за яким миготіло байдуже до їхнього горя місто. Хлопець одягнувся в елегантний чорний одяг і темні окуляри, як і Сніжана, але це не могло приховати його стану. Силачук-молодший аж посірів від туги. Став наче з каменю. Біль втрати відчувався в кожному його русі, жесті. Обличчя перетворилося на сумну маску.

Сніжана страшенно боялася, що рідні Івана теж будуть звинувачувати її в смерті нареченого. Але, на здивування, ні Софія, ні Макс не зробили нічого подібного. Принаймні поки що. Вони з Максимом сиділи поруч на задньому сидінні й не сказали одне одному жодного слова — кожен боявся, що перше ж вимовлене речення зруйнує крихку дамбу, яка стримувала їхні емоції. Коли авто нарешті під’їхало до центральної брами, Сніжана здригнулася. Як вона й боялася, похорон пана Івана перетворився на масштабний світський захід, де скорбота була лише дрес-кодом.

Усе відбувалося за класичним сценарієм похорону багатих і публічних людей. Територію оточили кільцем приватної охорони, яка стримувала натовп роззяв і журналістів із довжелезними об’єктивами камер. Спалахи фотоапаратів били в обличчя навіть крізь тоноване скло, наче блискавки під час шторму.

Сніжана з Максимом мовчки вийшли з салону, поки водій паркував машину, і рушили до місця панахиди. Дівчина відчувала на собі сотні оцінювальних, колючих поглядів. Світська еліта, партнери по бізнесу в ідеально скроєних чорних пальто від кутюр, політичні діячі з кам’яними обличчями та колеги по кіноцеху — більшість з них зібралися тут не стільки для того, щоб попрощатися з титаном, скільки для того, щоб зафіксувати свою присутність у правильному місці.

Урочиста панахида вражала своїм холодним, майже театральним глянцем.

Дорога до свіжої могили була буквально вистелена тисячами білих і криваво-червоних троянд. Вінків було стільки, що вони утворювали цілі стіни. Близькі друзі й колеги один за одним виходили до мікрофона. Їхні слова про «неоціненний внесок пана Івана», «залізну волю» та «втрату для всієї країни» звучали гарно, може, десь і щиро, але не так тепло, як би цього хотілося Сніжані. Лиш дехто, як Генріх Мільський і ще кілька людей сумували по-справжньому. Сніжана не сумнівалася у цьому, бо встигла близько познайомитися з тими друзями нареченого. Режисер «Тарзана» ледве видушив з себе кілька речень, коли покликали до мікрофону. Розплакався при всіх.