Розділ 36

Вечір для Сніжани став справжнім випробуванням на міцність. Вона стояла біля воріт кіностудії, стискаючи телефон так, ніби він був її єдиною ниткою зв’язку з реальністю. Коли екран нарешті засвітився іменем Максима, вона схопила слухавку швидше, ніж встигла вдихнути.

— Я не приїду, Сніжко, — голос Максима здушила суха втома. — У діда почалися складні процедури, він під дією сильних препаратів. Лікарі виставили кордон — нікого не пускати. Навіть не думaй прориватися, охорона має чіткий наказ.

— Максе, ти знущаєшся?! — Сніжана майже кричала, ігноруючи зацікавлені погляди техніків, що проходили повз. — Я його наречена! Я маю бути поруч, тримати його за руку. Якщо йому страшно? Якщо він хоче щось сказати? Благаю, забери мене!

— Категорично ні, — відрізав Максим, і в його голосі прозвучав метал Івана. — Йому потрібен спокій, а не твої емоції. Чекай на мій дзвінок.

Вона не спала всю ніч. Стеля кімнати здавалася екраном, на якому крутили найжахливіші сценарії. Кожен шурхіт за вікном здавався кроками вісника біди. Сніжана міряла кроками кімнату, кусала губи до крові й відчувала, як «золота клітка» звужується до розмірів камери одиночного ув’язнення.

Ця ніч у коридорах приватної клініки здавалася Максимові найгіршою в житті. Час зупинився, а повітря стало густим і гірким від запаху антисептиків. Софія, його мати, кілька разів підходила до нього, клала тонку руку на плече й благально заглядала в очі.

— Максе, сину, поїдь додому. Ти вже другий день не спиш. Я побуду тут, підміню тебе. Щойно дід прокинеться — я одразу зателефоную, — її голос був м’яким, як оксамит, але в ньому відчувалася та сама втома.

— Ні, мамо. Я не рушу з місця, — відрізав Максим, не зводячи очей із зачинених дверей реанімації.

Він відчував, як його роздирає на шматки внутрішній конфлікт. Перед очима, мов у калейдоскопі, крутилися кадри: розлючене обличчя діда, коли той дізнався про їхні зі Сніжаною пригоди (якщо дізнався), смак вина на губах дівчини та безпорадне тіло старого на ліжку в спальні. Провина за той поцілунок із нареченою діда змішувалася з диким, майже дитячим жахом перед неминучим.

Коли мати вкотре спробувала вмовити його випити бодай чаю, хлопець раптом зламався. Його плечі здригнулися, а голос став хрипким і здушеним, наче він стримував ридання.

— Мамо, він же не може просто так... піти. Це ж дід! Він як стихія, як гранітна скеля. Світ навколо нього обертається. Я просто не вірю, що його може не стати. Це неможливо, розумієш? — Максим заплющив очі, і по його обличчю пробігла тінь відчаю. — Я хочу, щоб він жив. Навіть якщо ожениться зі Сніжаною, як би не було... нехай тільки дихає.

Софія притягнула сина до себе, міцно обійнявши, як колись у дитинстві, коли він розбивав коліна.

— Тсс, Максиме, заспокойся. Все налагодиться. Твій дід — боєць, він ще нас усіх переживе. Побачиш, лікар Мартинов витягне його. Іван одужає, він занадто впертий, щоб здатися смерті без бою.

Ці слова мали б заспокоїти, але Максим лише сильніше стиснув зуби. Він знав те, чого не знала мати — про ті кляті сині пігулки, які могли б стати останніми. А що, коли дід якось дізнався про те, що було у тій кімнатці після порятунку кобили? Якщо саме це запустило ту ланцюгову реакцію, яка призвела до приступу? Ці думки випалювали хлопця зсередини, мов кислота. Чому не стримався? Або хоча б не забрав Сніжану в якесь інше місце, де б точно ніхто не побачив?

Максим сидів у коридорі лікарні, і кожна секунда тиші виштовхувала на поверхню нові й нові пласти пам’яті. У ці хвилини Іван не здавався йому грізним магнатом чи владним патріархом. Він був тією самою людиною, яка колись навчила його не боятися вітру.

Перед очима попливли кадри з далекого дитинства. Максимові п’ять, і дід тоді подарував йому перший автомобіль — розкішний дитячий кабріолет, що виблискував на сонці свіжою білою фарбою. Макс, переповнений гордістю, вирішив вразити сусідську дівчинку і запросив її на побачення з вітерцем. Але на першому ж крутому повороті щось пішло не так: кермо смикнулося, колесо потрапило на слизьку траву, і обоє з вереском полетіли в рівчак.

Брудні, мокрі, у перемазаному одязі. Хлопчик пихтів, пручався, намагаючись поставити перевернуте авто на колеса. Мартуся плакала, і Максим уже готовий був так само розридатися від сорому за це перше в житті фіаско з жінкою.

Батько, якби побачив це, напевно б лише сухо зауважив, що треба бути уважнішим, і пішов би у своїх справах — він завжди був холодним і вічно заклопотаним. Але дід… Пан Іван стояв на терасі й спостерігав за цією сценою. Максим бачив, як у нього здригаються плечі, як обличчя червоніє від ледве стримуваного реготу, що рвався назовні. Проте він мужньо опанував себе. Підійшов до внука з абсолютною серйозністю, поставив авто на колеса, допоміг вибратися з рову. Поклавши руку на плече, промовив, що справжні гонщики починають саме з таких аварій. Це була підтримка, яка важила більше за всі іграшки світу.

Згадав, як дід брав його з собою всюди, куди батько ніколи не знаходив часу. Виставки авто, воскових фігур чи ще якихось цікавих речей, знімальні майданчики фільмів, телешоу, галасливі атракціони, де пан Іван реготав гучніше за дітей. Дід створював для нього світ, повний емоцій, поки батько будував світ, повний цифр.

А потім пам’ять боляче штовхнула в інший час — той страшний період після падіння з коня. Батька вже не було. Максим лежав у лікарні, розбитий фізично і морально, а Іван днював і ночував у коридорі. Дід тоді пересварився з половиною медичного персоналу, вимагаючи найкращих фахівців, і буквально вигризав шанс на одужання внука. Він не просто платив рахунки — передавав Максимові свою волю до життя, свою силу.