Розділ 34

Ранок для Сніжани почався не лише з кави, а й липкого, задушливого відчуття провини. Вона прокинулася у своєму ліжку, все ще відчуваючи на губах присмак того вина і пристрасті, від якої втекла ввечері. Максим, лоша, Прага — усе це здавалося прекрасним і водночас катастрофічним сном.

Телефон на тумбочці вібрував так наполегливо, наче теж знав її секрет. На екрані висвітлилося: «Іван». Серце Сніжани зробило кульбіт.

— Алло? — голос зрадницьки тремтів.

— Сніжаночко, досить ховатися в сценаріях, — пролунав у слухавці низький, впевнений голос магната. — Я знаю, що ти багато допомагаєш бабусі, виснажена підготовкою до прем'єри, та пора відволіктися. О 17 годині за тобою заїде машина. Маю сюрприз. Я приготував для тебе вечір, який допоможе тобі відірватися від землі. Буквально.

Весь шлях до аеродрому Сніжана перебирала в голові варіанти: «Він знає. Він точно знає. Він везе мене кудись, щоб влаштувати сцену». Але коли  побачила білосніжний борт приватного літака та нареченого, який чекав біля трапу з широкою усмішкою, страх на мить відступив перед цікавістю.

— Привіт, — він обійняв її за талію, притиснувши до себе трохи міцніше, ніж зазвичай. — Ти як натягнута струна. Що таке? Боїшся?

— Ну... так, трохи. Ти ж знаєш, я боюся літати, — спробувала виправдати своє хвилювання. — Але з тобою... — спокусливо усміхнулася.

Чоловік вдоволено всміхнувся у відповідь. Взяв долоні нареченої та поцілував їх.

— Розслабся, ми просто покружляємо над містом. Помилуємося краєвидами.

— Гаразд. Впевнена, це буде незабутньо, — продовжила грати щасливу наречену.

Коли вони опинилися всередині, Сніжана на мить забула, як дихати. Салон виявився не просто розкішним, а затишним: м’які крісла, диван кольору карамелі, столик із карельської берези та величезні ілюмінатори, які відкривали вид на небо, що вже почало фарбуватися в рожево-золоті тони.

— Дивись, — Іван налив у тонкі кришталеві келихи золотисте вино. — Тобі зараз треба саме це. Висота і спокій.

Літак легко відірвався від смуги. Сніжана відчула той самий лоскіт у животі, який відчувала вчора від поцілунків Максима, і від цього порівняння їй стало майже нудотно. Жадібно припала до вікна. Місто внизу перетворювалося на макет: крихітні автівки-комахи, будинки, що нагадували дитячі кубики.

— Це як грати на сцені, — прошепотіла, повертаючись до Івана. — Звідси здається, що все несправжнє. Усі проблеми, всі люди... вони такі маленькі.

— Саме так, — чоловік підсунувся ближче, беручи її руку у свою. — Там, внизу, ми всі граємо ролі. А тут, у цьому закритому просторі на висоті двох тисяч метрів, є тільки ти і я. Жодних глядачів, журналістів. Тільки ми, крихітко.

Його погляд був таким глибоким, що їй здалося, ніби він заглядає їй прямо в душу — туди, де ще свіжою раною горіла зрада. Сніжана відчула, як її накриває хвиля емоцій: відчайдушна вдячність за цей момент і дикий, тваринний страх, що ця ідилія розсиплеться, якщо Іван дізнається про її пригоди з його онуком.

— Любий, ти так багато для мене робиш... — вона зробила великий ковток вина, намагаючись проковтнути клубок у горлі. — Дякую.

— Я просто хочу, щоб ти сяяла, бо ти варта цього, — він ніжно провів великим пальцем по її щоці. — Ти — моя головна інвестиція, Сніжано. І я зараз не про гроші.

Літак якраз закладав віраж над річкою, яка в променях заходу сонця здавалася розплавленим сріблом. Світло залило салон, підкреслюючи кожну зморшку навколо очей магната і кожну дрібну деталь на сукні Сніжани. У цій тиші, що переривалася лише рівномірним гулом двигуна, вона відчула себе пташкою в золотій клітці, яка літає дуже високо, але все одно належить тому, хто тримає дверцята.

Вони пили вино, їли швейцарські сири і фрукти, сміялися з якихось старих театральних історій. На якийсь час Сніжані справді здалося, що вчорашнього дня не існувало. Що немає ніякого Максима, немає Праги, а є лише цей чоловік, цей літак і небо, що повільно перетворювалося на темний оксамит.

Літак м’яко погойдувався на повітряних потоках, створюючи ілюзію повної ізоляції від світу. Світло в салоні згасло, залишивши лише інтимне бурштинове підсвічування вздовж підлоги. Іван поставив келих на столик і притягнув Сніжану до себе, на широкий оксамитовий диван.

— Іди до мене, — тихий, владний голос не залишав місця для заперечень.

Він посадив її собі на коліна. Сніжана відчула, як її серце забилося десь у самому горлі — не від кохання, а від панічного усвідомлення своєї ролі. Вона обхопила його шию руками, заплющила очі й спробувала уявити, що це просто черговий дубль на знімальному майданчику.

Гаряча долоня чоловіка повільно ковзнула від коліна вгору по стрункій ніжці в тонких, гладеньких панчішках. Чоловік задоволено усміхнувся, жадібно заглядаючи в декольте своєї молодої нареченої. Потім повільно наблизився і поцілував її в губи.

Сніжана змусила себе відповісти, імітуючи задоволення, хоча кожна клітина її тіла кричала про фальш. Обійняла чоловіка, зняла з нього піджак. Спокусливо муркнула. Мимоволі уявила, що з нею зараз Максим. Спогади про солодкі уста хлопця і його сильні обійми були ще дуже свіжі. Наречений від ніжності поступово переходив до пристрасті. Все більш владно гарячі долоні господарювали по тілу Сніжани. Дихання ставало глибшим, серця стрибали як навіжені.