Розділ 33

— Я можу чимось допомогти? — її голос пролунав тихо, але впевнено в напруженій тиші стійла.

Максим різко обернувся. На мить у його очах спалахнуло впізнавання, змішане з шоком, але ситуація не дозволяла розводити церемонії. Кобила, породиста гніда на ім’я Аврора, важко дихала, її боки ходили ходором, а в очах застиг тваринний біль.

— Сніжано? — видихнув він, але тут же зібрався. — Добре. Роберте, що робити?

— Треба притримати її голову і заспокоїти, поки я спробую розвернути лоша, — скомандував ветеринар, закочуючи рукави й одягаючи довгі рукавички. — Дівчино, допоможіть Максимові. Нам потрібна тиша і спокій.

Наступна година чи більше здалася Сніжані вічністю. Вона опустилася на коліна в чисту солому біля морди Аврори. Її нові модні штани для прогулянок миттєво забруднилися, але байдуже. Вона гладила вогку від поту шию кобили, шепотіла їй ласкаві слова, які зазвичай кажуть дітям, і відчувала, як Максим тримає тварину з іншого боку. Його руки, звичні до керма дорогих спорткарів та ноутбуків, зараз були напружені до межі, вени здулися від зусилля.

— Плід іде задніми ніжками, — прохрипів Роберт, його лоб вкрився потом. — Сніжано, подайте мені антисептик із сумки! Швидше! І чисті рушники!

Дівчина злетіла на ноги, миттєво знаходячи потрібне. У стійлі панував запах сіна, крові та відчаю. Максим мовчав, але Сніжана бачила, як він зціпив зуби. Наступні зо дві години боротьба була нелегкою. Аж поки у якийсь момент Аврора здригнулася в останньому, найсильнішому поштовху. Роберт зробив різкий рух.

Тиша, що запала на кілька секунд, була наче вакуум. А потім — тонке, ледь чутне іржання.

— Є! Живе! — вигукнув Роберт, витираючи обличчя плечем.

На солому виковзнуло маленьке, мокре створіння на довгих, тонких ногах, які здавалися зовсім крихкими. Максим, не стримуючи емоцій, важко видихнув і опустив голову на плече Аврори, яка почала ніжно облизувати свою доню.

— Дивись, Сніжко... — прошепотів він, піднімаючи очі на дівчину.

Він підвівся, весь у соломі та плямах, і підійшов до неї. В обох на очах блищали сльози — дивна суміш адреналіну, втоми та того самого «справжнього», про яке вони говорили в Празі. Сніжана дивилася на лошатко, яке вже намагалося підняти голову, і відчувала неймовірне піднесення.

— Це... це диво, — промовила, витираючи щоку забрудненою рукою і залишаючи на обличчі кумедний слід.

Максим раптом розсміявся — легко і відкрито, як ніколи раніше. Він простягнув руку й обережно прибрав соломинку з її волосся. Його пальці на мить затрималися біля її скроні.

— Ти була неймовірною. Джейн би тобою пишалася, — сказав, і в його голосі було стільки ніжності, що Сніжана забула, як дихати.

Вони стояли поруч над новим життям, яке щойно допомогли вибороти. Весь світ із паном Іваном, контрактами та Африкою здавався зараз декорацією, яку хтось забув прибрати зі сцени. Тут, у напівтемряві стайні, вони нарешті не грали ролей.

— Як ми її назвемо? — запитала Сніжана, не зводячи очей з лошати.

— Прага, — коротко відповів Максим. — Бо воно таке ж вперте і красиве, як мої спогади про це місто.

Сніжана здригнулася. Він пам’ятав. Він теж жив тими годинами. Подивилася на нього і в цей момент серед запаху сіна та нічної тиші зрозуміла: її подорож у «золоту клітку» щойно стала неможливою. Бо серце вже не належало сценарію — воно належало цьому чоловікові з соломою у волоссі та безмежною ніжністю в очах.

Аврора вже спокійно сопла, підштовхуючи мокрим носом малу Прагу, яка смішно тицялася в пошуках молока. Сніжана і Максим ще з пів години сиділи на тюкові соломи поруч, боячись порушити цей магічний спокій. Адреналін потроху спадав, залишаючи після себе приємну слабкість і гостре усвідомлення присутності одне одного.

— Треба відпочити й відмитися, — тихо сказав Максим, дивлячись на пляму на її штанах та смужку бруду на щоці. — Ходімо до офісу, там нікого немає, окрім охорони на в’їзді.

Вони залишили лікаря біля Аврори, а самі пройшли через порожній двір до адміністративної будівлі. У кабінеті пана Івана пахло дорогою шкірою та деревом. Хлопець провів її далі — у невелику суміжну кімнату для відпочинку з м’яким диваном і приглушеним світлом.

— Тут камер немає, — кинув він, помітивши, як Сніжана тривожно озирнулася на стелю. — Це кімната не для преси.

Сніжана ніяково кивнула, знімаючи легку куртку. Помили руки, обличчя. Трохи почистили одяг. Вона почувалася наче на мінному полі. Кожен нерв кричав, що треба тікати до бабусі, до старого життя, до безпечного сценарію, але ноги не рухалися.

— Давай відсвяткуємо. Таке не щодня стається, — Максим дістав із шафки пляшку і два важкі келихи. — Це міцне «Порто Тауні». Те, що треба після такого шторму.

Він налив густе темно-червоне вино. Сніжана взяла келих, відчуваючи, як тремтять пальці. Порто обпік горло солодким теплом, розливаючись по тілу м’якою хвилею. Вони посідали на диван на відстані, яка здавалася безпечною, але повітря між ними вже густішало, наче той самий напій.

Якийсь час просто розмовляли, ділилися враженнями про те дивовижне дійство, яке щойно пережили. Хвалили одне одного за сміливість і чуйність. Вино м’яко проникало у втомлені тіла, даруючи легкість.