Розділ 31

Прага в цей ранок була схожа на декорацію до ідеального фільму про кохання, але Сніжана знала: у цього фільму дуже небезпечний продюсер. Вони з Максимом йшли вузькими вуличками Малої Страни, тримаючись на відстані витягнутої руки, хоча тяжіння між ними було сильнішим за гравітацію.

— Дивись, — тихо промовив Максим, вказуючи на Карлів міст, що виринав із ранкового туману. — Зараз там майже немає туристів. Рідкісний момент, коли місто належить тільки собі... або тим, хто вміє хитрувати.

Сніжана йшла, втягнувши голову в плечі й ховаючи очі за темними окулярами. Її здавалося, що кожна горгулья на соборі Святого Віта — це прихована камера пана Івана.

— Твій дід дізнається, Максиме. Він не той чоловік, якого можна довго водити за ніс цифрами та фальшивими звітами, — прошепотіла, коли вони проходили повз вуличного музиканта.

— Зараз він зайнятий порятунком своїх активів від шахраїв. Я все грамотно зробив, не бійся, — Максим усміхнувся, але в цій усмішці відчувалася напруга. — Розслабся. Хоча б на годину. У будь-якому разі він побачить лише те, що я — турботливий онук, який розважає наречену діда, поки той рятує бізнес.

Вони завітали до невеликої кав’ярні, що ховалася в дворику за важкими дерев’яними дверима. Максим замовив традиційний чеський сніданок, і за кілька хвилин на столі з’явилися тарілки, що пахли затишком і спокоєм. Сніжана розглядала свою порцію: гарячі домашні сосиски з гострою гірчицею та хріном, скибки свіжоспеченого житнього хліба, густий сирний паштет із травами та яйця-пашот, що ідеально розтікалися при першому ж дотику ножа. Поруч парувала кава в порцелянових чашках, а в невеликій розетці золотився мед до солодких оладок — ліванців.

— Смакуй, Сніжко. У джунглях тобі такого не подадуть, — Максим дивився, як вона несміливо куштує гірчицю.

Вони говорили напівпошепки, нахиляючись одне до одного над столом. Зовні — ідеальна пара туристів, усередині — два оголені нерви. Кав’ярня була настільки затишною, що здавалася ілюзією, створеною спеціально для них. Аромат кави та паштету з травами заповнив простір.

— Ти ж розумієш, що робиш помилку, Сніжко? — Максим промовив це тихо, не піднімаючи очей від своєї чашки. — Цей шлюб... Це як підписати контракт на роль у фільмі, де фінал уже відомий, і він тобі не сподобається. Дід — не людина компромісів.

— А ти, значить, людина альтруїзму? — Сніжана іронічно примружилася, ховаючи за холодним тоном своє хвилювання. — Чому я маю тобі вірити? Ти з’являєшся нізвідки, руйнуєш вечори, влаштовуєш хакерські атаки... Можливо, ти просто граєш у свою гру, де я — лише пішак, щоб допекти Івану? Я не довіряю тобі, Максиме. Мажори твого рівня зазвичай рятують лише свої інтереси.

Він нарешті подивився на неї — погляд був серйозним, без тіні звичної забави.

— Можеш не вірити. Але подивися в дзеркало. Ти вже починаєш звикати до клітки, хоча ще навіть не переступила поріг РАЦСу.

На мить між ними застигла важка пауза. Сніжана відчула, як слова Максима влучають у саму ціль, але визнати це означало програти.

— Досить, — м’яко сказала. — Давай хоча б зараз не про це. У мене попереду літри гримувальної крові й десятки кілометрів погоні по джунглях у Конго. Дай мені насолодитися справжнім сніданком.

Максим відкинувся на спинку стільця й раптом усміхнувся — цього разу щиро й тепло.

— Гаразд, здаюся. Розкажи краще, як ти витримуєш тих мавп у джунглях? Подейкують, що вони одного разу вкрали мікрофон у звукооператора. Це правда?

Сніжана засміялася весело, по-дитячому. І цей сміх розбив кригу. Наступну годину вони провели так, ніби не було ніякого Івана, мільйонів на рахунках і загрозливого весілля. Виявилося, що Максим обожнює старі вестерни, про які вона могла говорити годинами. Він захоплено розпитував її про зйомки, а вона з подивом дізналася, що він мріє побувати в Намібії, бо його ваблять безкраї пустелі, а не люксові готелі. А ще океан — мріє підкорити хвилі, як уже розповідав колись під час першої зустрічі у фітнес-залі.

— Тобі б сподобалося в Африці, — сказала, відламуючи шматочок булочки. — Там усе... справжнє, з особливим колоритом. Люди, природа, навіть спека відчувається інакше.

— Обов'язково поїду. Можливо, навіть наймуся водієм до якоїсь вередливої акторки, — підморгнув він.

— О, з моїм характером ти не протримаєшся і дня, — віджартувалася дівчина.

Вони обговорювали все на світі: від кумедних випадків у подорожах до того, які фільми змушують їх плакати. Сніжана раптом збагнула, що їй неймовірно комфортно. Не треба вдавати майбутню пані Силачук, не треба підбирати кожне слово, щоб не розчарувати покровителя. З Максимом просто. Так цікаво, що вона вперше за довгий час забула перевіряти час на телефоні.

Вони сміялися з якихось дрібниць, і в ці моменти здавалося, що знайомі все життя. Було враження, що якби не літак, могли б просидіти тут до самої ночі, і теми для розмов не вичерпалися б. Сніжана ловила себе на думці, що хоче знати про нього все: яку музику він слухає, коли йому сумно, і про що він думає, коли дивиться на зірки у своїй стайні. Про його собаку, про дитинство і роботу — усе.

— Чому з тобою так легко? — несподівано вирвалося в дівчини. Та одразу спохватилася й додала: — Навмисне втираєшся в довіру, щоб краще знати ворога?

Максим на мить завмер, дивлячись на неї з невимовною ніжністю.