Розділ 30

Ранок у готелі почався з гучних прокльонів нареченого, які долинали навіть крізь дубові двері спальні Сніжани. Дівчина прокинулася, солодко потягнулася і з полегшенням згадала, що вчорашній «бенефіс» Максима закінчився її повною, хоча й тимчасовою, перемогою.

Коли вона вийшла у вітальню, сцена була гідна пензля карикатуриста. Іван, розпатланий і в шовковому халаті, метався з двома телефонами в руках. Максим, переодягнений у просту кофтину та штани, з виглядом людини, яка щойно випила еліксир здоров’я (а не літр віскі), спокійно сидів у кріслі, втупившись у ноутбук.

— Це катастрофа! — волав Іван. — Сніжано, пташко, ти уявляєш? Якась хакерська атака на сервери «Силачук-Груп»! Половина транзакцій заблокована, а головний інженер у Мюнхені відключив телефон!

— Діду, я ж казав, що безпека — це не те, на чому варто економити, — спокійно зауважив Максим, не піднімаючи очей від екрана. — Шварци теж у паніці. Кажуть, якщо ми не підпишемо протоколи безпеки особисто в їхньому офісі в передмісті до обіду, вони розірвуть медіаконтракт.

— До обіду?! Це ж дві години їзди! А як же Сніжана? У нас був запланований сніданок... і... — Іван кинув на наречену погляд, повний нереалізованого романтизму.

— Іване, робота — це важливо, — Сніжана майстерно зобразила глибокий сум, хоча всередині в неї співали маленькі конголезькі папуги. — Я ж не можу дозволити, щоб твоя компанія постраждала через мій сніданок. Їдь, я все розумію. Любий, ми ще встигнемо все надолужити, — лагідно запевнила, обіймаючи чоловіка.

— Який ти в мене скарб! — Іван цьомкнув її в губи, хапаючи піджак. — Максе, ти їдеш зі мною?

— Ні, діду. Я маю контролювати потік даних звідси. До того ж хтось має провести Сніжану до аеропорту ввечері. Невідомо, скільки ти там затримаєшся. А її рейс уже за сім годин. Я все владнаю.

Як тільки двері за Іваном зачинилися, у номері запала тиша, яку порушувало лише цокання годинника. Сніжана повільно повернулася до Максима. Він закрив ноутбук і нарешті подивився на неї. В його очах не було й сліду вчорашнього сп’яніння — лише холодний розрахунок і теплий, небезпечний вогонь.

— Хакерська атака, кажеш? — Сніжана підняла брову, спершись на одвірок. — І як же так збіглося, «стратегу»?

— Ну, знаєш, у світі цифр бувають дивні збіги, — Максим підвівся і повільно підійшов до неї. — Особливо коли головний системний адміністратор — мій старий друг, який винен мені послугу.

— Ти божевільний, — прошепотіла, відчуваючи, як повітря в номері знову починає іскрити. — Ти щойно підставив власного діда під удар.

— Переживе, йому не вперше. Я врятував твій день, Сніжко. І свій теж. Дід зараз питиме гірку каву зі Шварцами й підписуватиме папери, які я сам же і склав. У нас є п’ять годин до твого вильоту. П’ять годин, де немає пана Івана, немає камер і немає сценаріїв.

Він зупинився так близько, що вона відчула аромат свіжої м’яти та легкий запах хвої.

— Ти ж не думала, що я відпущу тебе назад у джунглі, не отримавши відповіді на те, що сталося вчора на терасі? — його голос став хрипким, і Сніжана зрозуміла, що втекти в спальню цього разу не вийде.

— Максиме... мені треба збирати речі, — спробувала останній захисний маневр.

— Речі зачекають. Прага велика, ми знайдемо місце, де ніхто не знатиме, хто ми такі. Поїхали. Просто... як звичайні люди. Без титулів і майбутніх весіль.

— А ти не думав про те, що Іван здогадався, хто насправді організував ту халепу, аби зіпсувати йому день? Не боїшся, що дід віддячить тобі за все це?

— Навряд. Усе чисто зроблено. Але… Якщо і здогадався, то вдає, що ні. Він у нас ще той філософ. Можливо, допускає таку перевірку. Я вже не знаю. Його часом нереально зрозуміти. Та як би не було, я не боюся.

— Чому? А раптом перепише заповіт? Хіба тобі все одно? — з викликом поглянула йому в очі.

— Ні. Просто я добре знаю правила і тому не програю, — якусь мить вони багатозначно дивилися одне на одного. Мовчали.

Далі Максим простягнув їй руку:

— Та годі, красуне, поїхали. Просто погуляємо. Нічого кримінального.

Сніжана подивилася на його долоню, потім на двері, за якими зник її магнат-наречений. Час невблаганно тікав, але бажання хоча б на мить бути просто Сніжаною, а не «пані Силачук», виявилося сильнішим за страх перед наслідками.

— Тільки кава. Швидко, — суворо сказала. Не дала йому руки.

— Тільки кава і… Прага, — усміхнувся Максим, і в цій усмішці було стільки обіцянок, що Сніжана зрозуміла: Африка тепер здаватиметься їй значно безпечнішим місцем, ніж цей сонячний чеський ранок у товаристві Силачука-молодшого.