Розділ 26

Демократична Республіка Конго зустріла Сніжану так, ніби вона випадково засунула голову в розігріту духовку, де хтось забув помити деко після запікання екзотичних прянощів. Вологість така щільна, що повітря можна не вдихати, а пити маленькими ковтками, наче густий кисіль. Кожен знімальний день перетворювався на випробування: техніка відмовляла через сирість, оператори кляли москітів розміром з невеликий дрон, а гримери щохвилини підбігали до акторів, щоб стерти краплі поту, які загрожували перетворити професійний макіяж на бойове розфарбування індіанців.

Знімали біля річки, чиї води мали колір міцного чаю і приховували в собі, здавалося, усі таємниці світу. Сніжана із захватом спостерігала, як звукооператори застигали з вудками-мікрофонами, намагаючись спіймати кожен шурхіт ліан та загадковий плюскіт у воді.

— Обережно, Сніжано, не підходьте близько до зрізу води, — жартував звукооператор, поправляючи волохатий мікрофон-«зебру». — Тутешні крокодили не знають, що ви — майбутня зірка екрана. Для них ви просто дієтичний сніданок.

Сніжана сміялася. Їй подобалося все: і те, як записували крики невгамовних папуг, що лаялися на операторів, і як сонце пробивалося крізь крону, малюючи на землі золоті монети. Попри фізичну втому, комарів, небезпечних тварин і навіть рослини, кожна клітина її тіла вібрувала від захвату. Але найбільше її тішило те, що між нею та Іваном тепер лежали тисячі кілометрів і кілька часових поясів. Більше не треба вигадувати мігрені, щоб не їхати до нього на ніч. Не треба терпіти його власницькі дотики.

Хоча щовечора, коли над джунглями розливався малиновий захід сонця, її телефон оживав.

— Сніжаночко, пташко моя, ти як? — голос Івана в трубці звучав хрипко, з тими самими нотками «турботливого покровителя», від яких у неї починало сіпатися око.

— Усе добре, любий. Тут неймовірно. Дуже цікаво, хоча й небезпеки на кожному кроці. Багато роботи. Ми бігаємо, скачемо по лісі. Страшенно втомлююся, — вона навмисно позіхала в слухавку, майстерно імітуючи хронічне недосипання.

Розповідала нареченому про зйомки, африканську природу і різні місцеві цікавинки. Закривала очі, рахуючи до десяти. Дистанційне кохання було значно дешевшим у плані емоційних витрат. Щебетати про любов значно легше — слова не застрягають у горлі, коли не бачиш прискіпливого погляду підстаркуватого магната.

Проте, якщо наречений був далеким громом, то колеги по зйомках — актори та інші працівники — стали цілком реальним тропічним циклоном. Здавалося, дика африканська краса і спека на багатьох діяли дуже збудливо. Компліменти, відверті жарти, а часом і неприхований флірт стали незмінною частиною роботи. Особливо в перервах і вечорами, коли всім кортіло розслабитися і тягнуло на гарячі пригоди. Сніжані, по правді кажучи, хотілося цього не менше, ніж іншим. От тільки… Намагалася не забувати, що перебуває під «прицілом» камер не лише під час зйомок. Будь-коли кожен її крок і погляд може бути побачений сторонніми очима і використаний проти неї. А їй є що втрачати.

Найважче виявилося, як і боялася, з Олегом Висовським, виконавцем ролі Тарзана. Хлопець не приховував свого бажання ні перед камерами, ні після зйомок. І здавалося, усім це подобалося. Особливо режисер Генріх всіляко хвалив ту «хімію» між виконавцями головних ролей. Казав, що це неабияк допоможе зробити фільм привабливішим, живішим. Сніжана ж із кожним днем усе більше боялася, адже це могла бути перевірка. Генріх Мільський — старий приятель Силачука.

У готелі, де зупинилася група, Олег поводився так, ніби зйомки ніколи не припинялися. Він ходив коридорами або влаштовував ранкові пробіжки з розстебнутою сорочкою, демонструючи рельєфний прес, який, здавалося, жив власним соціальним життям. Частенько вечорами зазирав до готельного бару. До повного щастя всім учасникам команди «Тарзана» дозволили їсти і пити скільки захочуть за рахунок компанії. Навмисне, щоб перевірити на стійкість чи з якоюсь іншою метою, але це явно посприяло підвищенню і без того високої температури в колективі.

День видався виснажливим, наче багатогодинний марафон у сауні. Сьогодні знімали романтичне зізнання під розлогим деревом, чиє коріння нагадувало переплетені тіла велетнів, що застигли в обіймах тисячу років тому. Сніжані довелося багато дублів поспіль цілуватися з Олегом під прицілом камер, відбиваючи атаки москітів. Намагалася не думати про те, що буде після зйомок і як це сприйме наречений.

Коли сонце нарешті втопилося в каламутній річці Конго, Сніжана вийшла на відкриту терасу готелю. Сперлася на широкі дерев’яні перила, підставляючи обличчя вологому вітру, що приносив запахи мулу та квітучих ліан. На протилежному березі, за широкою темною стрічкою води, розсипом діамантів сяяв Браззавіль. Дивовижно: інша держава, інша столиця, а здається — рукою подати.

Вона дивилася на ці вогні й думала про те, як різко її життя звернуло з тихої стежки на швидкісне шосе. Ще недавно вона рахувала гроші до зарплати, а тепер — головна жіноча роль у масштабному проєкті. Дорогі речі, готелі, слава. Але ціна… Ціна висока, як хмарочоси Кіншаси. Силачук-старший чекає на неї вдома, наче мисливець, що вже загнав здобич. Він наполягав на весіллі ще до вильоту в Африку, але Сніжані вдалося виторгувати трохи свободи. Іван милостиво дозволив їй спершу «зосередитися на мистецтві», проте взяв з неї обіцянку — шлюб одразу після прем’єри.

«Одразу після фінальних титрів, — промайнуло в голові. — Із золотого майданчика — у золоту клітку з діамантовими прутами». Ех…

— Кажуть, там, у Браззавілі, кава міцніша, а повітря пахне справжньою волею, — пролунав поруч низький голос Олега.