Розділ 25

Після повернення Івана Силачука з-за кордону дні потекли у важкій, траурній напрузі. Смерть дуже дорогої для нього людини — легендарної телеведучої, чий голос десятиліттями сповіщав країну про головні події, — стала не просто сімейною трагедією, а подією національного масштабу.

День похорону видався сірим і вітряним. Територія навколо елітної частини цвинтаря була оточена щільним кільцем поліції та преси. Спалахи фотокамер розрізали похмуре небо, а сотні людей із квітами вишикувалися в нескінченну чергу, щоб віддати останню шану «обличчю епохи».

Сніжана йшла поруч з Іваном, відчуваючи на собі тисячі допитливих поглядів. На ній була строга чорна сукня до колін та капелюшок із ледь помітною вуаллю, що частково приховувала бліде обличчя. Поверх сукні одягла класичний плащ. Іван, затягнутий у бездоганне чорне пальто, здавалося, постарів на років десять. Нелегкі переживання виокремили на його обличчі глибокі зморшки, які не міг приховати жоден статус.

Вони зупинилися біля постаменту, де на вишуканій підставці, прикрашеній білими ліліями, стояла блискуча металева урна з прахом. На великому екрані транслювали архівні кадри: молода усміхнена жінка впевнено дивилася в об’єктив, зачитуючи новини.

— Я пам’ятаю її. Ще зовсім маленькою слухала, коли Тамара Денисова розповідала новини. Настільки майстерно і жваво, що годі було відірватися, навіть коли геть не цікавили ті політичні відомості чи ще щось подібне, — тихо промовила Сніжана, не зводячи очей з екрана. — Ми з бабусею щовечора вмикали телевізор, щоб послухати її. Вона здавалася мені якоюсь недосяжною королевою з іншого світу. Шкода, що я не встигла познайомитися з нею особисто.

Іван важко зітхнув, дивлячись на порох, що залишився від жінки, яка колись тримала в полоні увагу мільйонів. Його пальці, зазвичай міцні та владні, помітно тремтіли.

— Вона була сильнішою за багатьох чоловіків, — приглушено відповів. — Усе життя Тамара присвятила тому, щоб її чули. Щоб її пам’ятали. Вона будувала імперію власного імені, цегла за цеглою... — а після невеликої паузи додав: — І мого імені теж. Без цієї неймовірної жінки не було б мене такого, який я є.

Він замовк, вдивляючись у натовп журналістів, які жадібно ловили кожен їхній рух. Потім повернувся до Сніжани, і в його погляді дівчина побачила щось таке, від чого в неї похололо всередині, — глибоку приречену порожнечу. Тихенько запитав:

— Скажи мені, Сніжано... Ти знаєш, що насправді залишається після людини, коли гаснуть софіти й затихають оплески? Що лишається після смерті?

Дівчина завагалася. Хотіла сказати про пам’ять, про спадок, про любов, яку людина залишає в серцях близьких, але слова застрягли в горлі. Відчула, що зараз будь-яка висока фраза прозвучить фальшиво. Іван не чекав на відповідь. Він кивнув у бік урни й промовив із гіркою посмішкою, від якої віяло льодом:

— Від двох до чотирьох кілограмів пороху після кремації. Залежно від зросту і товщини кісток. Тіло згоряє, залишки кісток перемелюють у спеціальному млині, а тоді все ретельно упаковують у таку от урну, — кивнув у бік, де стояв прах телезірки та її велике фото. — Оце й усе, дівчинко. Неважливо, чи ти був королем, чи жебраком, чи тебе знала вся країна, чи ніхто. У підсумку — просто купка попелу в металевій банці. Це… знаєш, це змушує задуматися над багато чим.

Сніжана здригнулася. У цих словах було стільки безнадії, що їй захотілося відійти, втекти з цього «свята смерті» назад до лісу, до Найта, до живого тепла. Вона мимоволі озирнулася і серед натовпу побачила Максима. Він був недалеко, так само в чорному. Хлопець опустив очі додолу, стоячи поряд із молодим подружжям — онукою легендарної телеведучої та її чоловіком.

Невдовзі прийшов час промов близьких покійної. Як давній друг і співорганізатор похорону Іван Силачук отримав слово. Вийшовши на спеціальне підвищення біля мікрофона, чоловік спокійно й задумливо обвів поглядом численних присутніх. Професійно глянув у камеру. Почав:

— Кажуть, у житті кожного успішного чоловіка є жінка, яка стоїть за ним і непомітно для інших допомагає. У моєму житті було дві таких особливих жінки — моя дружина Алла і Тамара Денисова. Про дружину зараз не буду багато говорити, це і так багатьом відомо. Саме Тамара свого часу помітила в молодому невпевненому хлопцеві щось важливе, чого я й сам не бачив у собі. Вона стала моєю покровителькою, матір’ю, другом, вчителькою — всім, ким потрібно було, щоб допомогти. Ця жінка вірила в мене більше, ніж я сам. І завдяки своєму таланту та неймовірній харизмі змусила повірити багатьох інших. Навіть не уявляю, що було б, якби ця дивовижно талановита, розумна, сердечна і життєлюбна людина не зустрілася на моєму шляху. Безмежно вдячний Тамарі за все, що зробила не лише для мене, а й для цілої країни. Її теплий і дзвінкий голос зігрівав мільйони, дарував усмішки, віру. Щирі співчуття родині Тамари та всім, хто знав і любив цю особливу жінку. Нам буде надзвичайно бракувати її. Дякую, що прийшли.

Коли чоловік замовк і зійшов з помосту, знову ставши біля Сніжани, сотні присутніх і камери спрямували погляди на нього. Здійнялися гучні оплески. Іван стримано всміхнувся, взяв під руку наречену. Дівчині кортіло зникнути звідти, як дим. Подалі від усіх тих очей, перешіптувань. Та не все так просто…

Після довгої і виснажливої церемонії найближче коло родини та друзів перемістилося до маєтку Денисових. У величезній вітальні панувала атмосфера пригніченої урочистості: невеликий оркестр тихо грав улюблений джаз покійної, повсюди стояли вази з білими ліліями, а на довгих столах розставили напої та вишукані закуски.