Розділ 23

Сніжана щойно закінчила складний дубль, де їй довелося босоніж бігати по штучних ліанах і камінню, тікаючи від бандитів. Намагалася заспокоїтися, важко дихала. Один з акторів, що грали злочинців, усміхнувся їй, теж намагаючись відхекатися. У павільйоні гаряче, від поту аж свербить голова. Дуже хотілося якнайшвидше прийняти душ і змити з себе грим — подряпини та бруд від погоні джунглями. Та попереду ще кілька сцен. Ох…

До неї підбігла гримерка, простягаючи рушник і занепокоєно зазираючи в очі.

— Сніжано, ваш телефон у трейлері просто розривається. Я не хотіла переривати зйомку, але там уже п'ятнадцять пропущених. Схоже, щось термінове.

Серце Сніжани стиснулося від недоброго передчуття. Щось із бабусею? Вона майже бігла до свого вагончика, ігноруючи зауваження асистента режисера. Екран смартфона знову спалахнув — телефонувала особиста секретарка пана Івана.

— Сніжано, нарешті! — голос жінки на тому кінці дроту тремтів. — Уночі пана Івана госпіталізували. Серцевий напад, тиск підскочив до критичних позначок. Його повезли у приватну клініку «Нова сила».

Сніжана відчула, як холонуть кінчики пальців. Попри всю складність їхніх стосунків, їй аж ніяк не хотілося, щоб чоловік зараз помер. Вона миттєво відшукала режисера.

— Мені треба піти. Негайно, — кинула, навіть не чекаючи на відповідь. — З  Іваном біда.

Генріх лиш сумно похитав головою. Попросив тримати його в курсі подій.

За годину Сніжана вже була в стерильно чистих коридорах «Нової сили». Запах ліків і освіжувача повітря тут перемішався в один тривожний коктейль. Зайшла до палати люкс, де на функціональному ліжку побачила свого нареченого. Чоловік був блідий, обплутаний дротами моніторів, але, побачивши її, задоволено всміхнувся.

— Ну що ти, дівчинко... — неголосно промовив, голос звучав сухо. — Усе гаразд. Просто стара машина дала збій. Зараз підлатають — і знову в дорогу.

Сніжана сіла поруч, обережно взяла його за руку.

— Ти дуже мене налякав, Іване. Тобі потрібен повний спокій. А ти все в роботі, — турботливо проказала.

— Та який там спокій? Треба жити, доки живеться. А як закопають, тоді й відпочину, — з іронічною посмішкою відповів. Сильніше стиснув руку нареченої. — Я ще не один рік повоюю, не бійся. До весілля не планую вмирати, як мінімум. Треба ж мені дочекатися, коли ти виконаєш шлюбний обов’язок, — підморгнув і засміявся.

— Іване, звісно, ти ще повоюєш, жодних сумнівів, — стиснула його руку й коротко поцілувала у скроню.

Чоловік подумав хвильку, а тоді промовив:

— А якщо чесно, то… у мене ще чималі плани. Мій єдиний син помер, тож… Було б чудово, якби моя молода і красива дружина народила дитину. Я вважав би себе справжнім щасливчиком. Що скажеш, люба? — він радісно всміхнувся.

Сніжана навіть не знала, що відповісти. Теж засміялася. Схоже, чоловік не жартує. Усе це здавалося якимось дивним сном. Наче відбувається не з нею насправді. Такий хаос у голові, у почуттях… Від самої думки про той «обов’язок» із майже сімдесятирічним чоловіком хотілося вити, не те що про дитину від нього. Але ж дороги назад немає. Очевидно, Іван розраховує на її «ніжність» найближчим часом. От тільки… П-ф…

Раптом двері палати відчинилися, і ввійшов головний лікар — чоловік із суворим обличчям та папкою в руках. Його погляд не обіцяв легких новин.

— Пане Іване, нам треба обговорити результати останніх обстежень і вашу подальшу стратегію лікування.

Силачук-старший кивнув, а потім м'яко вивільнив свою руку з долоні Сніжани.

— Люба, зачекай, будь ласка, у коридорі. Мені треба переговорити з лікарем. Не хвилюйся, я скоро тебе покличу.

Дівчина повагалася, але вийшла, прикриваючи за собою важкі двері. У коридорі порожньо, лише мірний гул кондиціонера тисне на вуха.

Раптом із-за рогу стрімко вийшов Максим. Вигляд у нього був такий, ніби не спав цілу ніч: нервовий і стривожений. Він навіть не намагався приховати свій стан за звичною маскою цинізму. Побачивши Сніжану, хлопець різко зупинився. Поглядом сканував її обличчя, наче шукаючи відповіді на питання, які ще не встиг поставити лікарям.

— Що з ним? — спитав замість вітання, голос його тремтів. — Ти була всередині? Чому ти тут, а не з ним?

— Максиме, він… Мені здається, Іван чогось недоговорює. Він виставив мене за двері, щойно прийшов лікар. Хоче говорити з ним сам на сам, — із тривогою сказала.

Максим хмикнув, кривлячи губи в добре знайомій уїдливій посмішці. Склав руки на грудях, м’язи під тонкою тканиною сорочки напружилися.

— Ой, облиш цей трагізм, Сніжано, — кинув, міряючи її холодним поглядом. — Тобі не варто так старанно вдавати розбите серце. Ми ж обоє розуміємо: тобі просто треба, щоб дід дотягнув бодай до весілля. Бо якщо він зіграє в ящик зараз — ти пролетиш повз касу зі свистом. А без підпису в РАЦСі твій «статус» розвіється швидше, ніж штучний дим на зйомках.

Сніжана здригнулася, наче від ляпаса, але не відвела очей. Її мовчання, здається, ще більше роздратувало хлопця. Він ступив крок ближче, і від нього повіяло небезпечним жаром.

— Не сподівайся, що так легко його позбудешся і станеш веселою вдовою з мільйонами, — продовжив Максим, і його голос став низьким, майже загрозливим. — Мій дід — кремінь. Він завжди був здоровий як бик. У нього серце як мотор у спорткара, тож не будуй ілюзій. Іван Силачук ще багатьох переживе! Тож доведеться тобі ще довго-довго гратися в щасливу пару. Витримаєш?