Розділ 21

Максим перетворився на тінь. Його «дослідження» давно вийшло за межі простої цікавості, ставши чимось на кшталт одержимості. Він вивчав Сніжану як складний код, який ніяк не піддавався злому. Щоразу, коли бачив її щиру посмішку чи чув теплий сміх, у його душі відбувалася справжня громадянська війна: цинік усередині кричав «Гра!», а серце тиснуло на газ, змушуючи вірити кожному її руху.

Того сонячного вихідного він помітив їх у центральному парку. Сніжана була без гриму, у звичайних джинсах та просторій сорочці, що робило її схожою на студентку, а не на майбутню дружину медіамагната. Вона повільно везла інвалідний візок, у якому сиділа бабуся Валентина.

Максим сховався за широким стовбуром старого каштана. Вдавав, що гортає щось у телефоні, а тим часом спостерігав крізь сонцезахисні окуляри. Побачив, як дівчина зупинилася біля ятки з морозивом, як терпляче витирала серветкою кутик губ старенької, як дбайливо поправляла вовняне покривало на її плечах, хоча день був теплим. Вони сміялися з якоїсь розмови, і в цьому моменті було стільки справжньої, непідробної ніжності, що Максим відчув себе останньою потворою за своє ставлення.

«Невже вона й справді така? — думав, стискаючи зуби. — Невже дід не помилився, а я просто засліплений власною злістю?»

Але ідилію розірвав різкий звук підборів по асфальту. До них швидкою ходою наближалася жінка, яка виділялася рудим волоссям, яскравим вбранням та агресивним макіяжем. Катерина Берг. Максим миттєво впізнав її з досьє — мати Сніжани.

Хлопець втиснувся в кору дерева, затамувавши подих. Повітря між жінками миттєво заіскрило.

— О, дивіться-но! Свята родина на виїзді! — голос Катерини прозвучав як удар батога. — Сніжано, я бачила твоє останнє інтерв’ю. Ти що, вирішила зробити з мене монстра на всю країну? «Майже не спілкуємося», «не знайшлося місця в житті»... Ти хоч розумієш, як це б’є по моїй репутації?

— Мамо, я сказала правду, — голос Сніжани був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Ми не бачилися пів року до того, як я пішла на проби «Тарзана». А раніше теж нечасто. Ти згадала про мене тільки тоді, коли вирішила, що зможеш знову крутити мною задля власних амбіцій.

— Правда? Кому потрібна твоя правда!? — Катерина розсміялася сухим, неприємним сміхом. — Але знаєш що... Я навіть не зла. Нарешті ти порозумнішала. Нарешті до тебе дійшло, що на одному «таланті» далеко не заїдеш. Я дуже задоволена, що ти піднімаєшся. І мені чхати, якими методами ти залізла до того старого в ліжко чи в серце — головне, що ти з ним!

Бабуся Валентина спробувала щось сказати, але Катерина жестом змусила її замовкнути.

— Слухай мене, доню. Не будь дурепою. Ти зараз на піку. Фільм про Тарзана, обкладинки журналів... Ти маєш витиснути зі старого все: нерухомість, акції, діаманти. А ти що робиш? Тягаєш візок у парку? Ти маєш бути тінню Силачука, його незамінною частиною. Тримайся за цього багатія зубами й нігтями. Пий з нього все, що можеш, поки він дихає. Такі шанси випадають раз на життя, і якщо ти його проґавиш через свою «совість» чи ще якусь дурню — я тобі цього не пробачу. Такі красунчики, як той «Тарзан», — це розвага, а Іван — це твій квиток у світ, де не треба рахувати копійки на ліки для баби.

Сніжана стояла бліда як полотно, міцно тримаючись за ручки візка. Її пальці побіліли від напруги.

— Іди геть, мамо, — процідила крізь зуби. — Просто йди. Не будемо привертати зайвої уваги.

— Не бійся, не важливо, що про тебе говорять. Головне — щоб говорили. Повір, я знаю, що кажу. Я піду. Але пам’ятай: ми з тобою однієї крові. Ти така ж хижачка, як і я, просто краще це маскуєш, — кинула Катерина на прощання і, цокаючи підборами, зникла так само швидко, як і з’явилася.

Максим за деревом відчув, як у нього по спині пройшов холод. Він бачив, як Сніжана безсило опустилася на лавку поруч із візком і закрила обличчя руками. Її плечі дрібно здригалися. Він очікував побачити змову, обговорення планів на спадок, але побачив лише розбиту дівчину, яку власна мати щойно облила брудом. Слова Катерини про «одну кров» і «хижачку» все ще відлунювали в його голові, але тепер вони викликали в нього не підозру, а дике, незрозуміле бажання вийти, підійти до Сніжани й просто закрити її від усього цього світу.

Хлопець застиг, втиснувшись у шорстку кору каштана. Він бачив, як Катерина Берг зневажливо окинула поглядом старенький інвалідний візок і простий образ Сніжани.

Пізніше Максим блукав нічним містом, не помічаючи ні світлофорів, ні перехожих. Завжди любив довгі піші прогулянки. У його голові, наче в несправному калейдоскопі, постійно збивалися докупи два образи Сніжани. Один — холодної, розрахункової акторки, яка професійно витискає сльози в інтерв'ю. Інший — тієї дівчини в парку, яка здригалася від кожного слова матері, наче від удару батогом, але продовжувала дбайливо загортати ноги бабусі в плед.

Він збагнув: правда не чорно-біла. Вона десь посередині. Звісно ж, Сніжана не кохає діда — це очевидно, як і те, що сонце встає на сході. Вона не може кохати старого магната так, як могла б кохати когось... на кшталт Олега. Але вона й не безсердечна хижачка. Швидше загнаний звір, який намагається вирватися з-під залізного гніту матері та побудувати омріяну кар’єру, використовуючи цей шлюб як єдиний рятувальний човен у штормовому океані.

Це відкриття спантеличило Максима. Його лють почала трансформуватися у щось значно небезпечніше — у жаль, змішаний із захопленням її стійкістю. Він відчував гостру потребу поговорити про це з кимось. Але з ким? Вирішив — із дідом: вивести його на відвертість, запитати: «Ти бачиш, що ти робиш із цією дівчиною?».