Розділ 20

Дорога до стайні минала під м’який акомпанемент джазу з динаміків авто та приглушене світло приладової панелі. Максим вів машину впевнено, але без зайвого хизування, наче намагався приспати пильність Сніжани своєю раптовою ввічливістю.

— Знаєш, я досі не можу звикнути, що «Тарзан» — це не просто казка з дитинства, а масштабний проєкт, над яким працює ціла армія людей, — почав, кинувши швидкий погляд на дівчину. — Як воно? Важко грати Джейн? Не шкодуєш, що взялася за це?

Сніжана ледь усміхнулася, дивлячись у вікно на вечірні вогні міста, що стрімко рідшали.

— Важко. Буває. Але… це те, що я люблю, чого мене вчили все життя. Це… — задумливо прицмокнула. — Це дуже цікаво. Можна бути кимось іншим, щоразу нові емоції, цікаві переживання. Я щаслива, що нарешті роблю те, що справді моє, — щиро відказала.

— Цікаво… А поза зйомками? — Максим обережно намацував ґрунт. — Твоя сім’я... Вони, мабуть, у захваті? Пишаються такою зірковою донькою?

Сніжана на мить замовкла. Згадка про родину завжди була для неї як дотик до відкритої рани — боляче, але вже звично.

— Не зовсім. Моя сім’я — це бабуся Валентина. Тільки. І вона воліла б, аби я займалася якоюсь звичайною, спокійною роботою. З матір’ю ми майже не спілкуємося. Те, що я розповідала в інтерв’ю — правда, Максиме. Віриш ти чи ні. Катерина Берг не виховувала доньку, а працювала над проєктом, над знаряддям, яке мало б колись повернути їй славу і статус. Її ніколи не цікавило моє щастя. Тому, як тільки я подорослішала, вирвалася з-під її влади. Спробувала будувати власне життя.

— Звучить невесело. А батько? — таки запитав.

— Я його взагалі не пам’ятаю. Той аферист, від якого мене зачато, ніколи не був присутній у моєму житті. Невдовзі після того роману з моєю матір’ю він поїхав кудись подалі. Не маю уявлення, де він і що він, — сухо, з болем розповіла дівчина й відвернулася до вікна.

— А… мати не розповідає?

Сніжана косо всміхнулась.

— Колись розказувала різне… Та що з того правда, я не знаю. А тепер уже і не хочу знати.

Максим відчув, як усередині щось ворухнулося. Це не було схоже на біографію типової хижачки, яка виросла в розкошах.

— Схоже, нелегке в тебе було життя. А щодо... особистого? Дід казав, що ти була заміжня. Він був водієм вантажівки, так? Постійно в дорозі? І… що сталося? Якщо не секрет, — тепло всміхнувся, трохи ніяково.

— Роз’їхалися, — Сніжана різко поправила пасмо волосся, її голос став сухішим. — Нічого такого. Просто… виявилося, що ми надто різні. Він любив свою роботу, а я — свою. І ми надто рідко бачилися, щоб бути справжньою сім’єю. Коли дізналася, які способи має чоловік, щоб полегшити розлуку, вирішила, що досить. Зради я не пробачаю. Це безсенсовно.

— Розумію, — кивнув Максим. — Тож тепер ти шукаєш надійність? Тому...  Іван?

Дівчина здригнулася. Питання було з підвохом. Вона згадала свою домовленість із Силачуком-старшим, фінансову допомогу, контракт... Але вголос сказала інше, старанно добираючи слова:

— Іван — людина слова. Він дає мені те, чого в мене ніколи не було: відчуття, що я не одна проти всього світу. Він поважає мене, а я ціную його... мудрість. Мені потрібен спокій, впевненість, а не просто емоції, Максе. Розумієш?

— Мудрість — це гарне слово, — хмикнув хлопець, в’їжджаючи на територію стайні. — Головне, щоб за цією мудрістю не загубилося саме життя.

Коли вони вийшли з машини, нічне повітря, насичене запахом сіна та свіжості, миттєво сп’янило. Найт, почувши знайомий крок, видав гучне, радісне іржання, від якого завібрували стіни стійла. Сніжана майже підбігла до нього.

— Привіт, мій хороший... Сумував? — вона притулилася обличчям до теплої оксамитової морди коня.

Жеребець ніжно штовхнув її в плече, вимагаючи ласки. Сніжана гладила його довгими, трепетними рухами, і Максим, спостерігаючи за цим збоку, раптом зрозумів: зараз вона не грала. В очах красуні було стільки справжньої, неприхованої любові, що він мимоволі відвів погляд, відчуваючи себе зайвим у цій хвилині щирості.

Максим повів дівчину до свого чотириногого друга. Невдовзі вони зупинилися біля денника, де з напівтемряви на них визирнула потужна голова темно-коричневого, майже шоколадного жеребця. Кожна лінія його тіла випромінювала стриману силу, а шерсть під світлом ламп відливала дорогим атласом.

— Знайомся, — Максим простягнуг руку, і кінь м’яко ткнувся ніздрями в його долоню, шукаючи ласощі. — Це мій друзяка.

Сніжана підійшла ближче, заворожена глибиною масті скакуна. Він був трошки світлішим за Найта, з якимось особливим, благородним підтоном — наче старе дерево, що роками вбирало в себе сонячне світло.

— Красень... — видихнула, обережно торкаючись шовковистої шиї тварини. — А як його звати?

— Порто, — коротко відповів Максим, спостерігаючи за реакцією дівчини.

Сніжана здивовано підняла брови, на мить відірвавшись від коня.

— Порто? Як те міцне португальське вино? Досить... незвично для скакуна.

Максим ледь помітно всміхнувся, і в його погляді промайнула рідкісна для нього м’якість, позбавлена всякого сарказму.