Розділ 18

Важкий день. У ньому змішалися штучні джунглі, пристрасні погляди Олега та виснажливе інтерв’ю, де вона була змушена обдумувати кожне слово. Сніжана почувалася як мобільний телефон, у якого залишився один відсоток зарядки. Кожен м’яз нив, а в голові все ще крутилися кадри зі зйомок, перемішуючись із цифрами шлюбного контракту. Та найгірше втомлювали питання журналістів про її батьків. А ще… щораз наполегливіші натяки Івана про переїзд у його маєток.

Вона відчинила двері рідної квартири, де пахло спокоєм, лавандовим милом і трішки — валідолом.

— Бабусю, я вдома, — тихо мовила дівчина, скидаючи туфлі, які сьогодні здавалися знаряддям тортур.

Пані Валентина сиділа у своєму улюбленому кріслі, обгорнута пледом, попри теплу погоду. Її очі, колись ясні, а тепер підсмикнуті сизою туманністю віку, засвітилися радістю, яка швидко змінилася легким докором.

— Ох, Сніжку... Я вже почала думати, що ти перетворилася на телевізійну картинку, — старенька повільно простягнула суху, тендітну руку. — Тільки там тебе й бачу. Навіть оця твоя... опікунка, Ольга, каже, що ти тепер велика зірка.

Сніжана присіла на пуф біля ніг бабусі, поклавши голову їй на коліна.

— Не кажи так. Ти ж знаєш, скільки зараз роботи. Фільм, прийоми, інтерв’ю...

— Робота — це добре, дитино. Але оця Ольга... — Валентина зітхнула. — Ходить по хаті, наче наглядач у в’язниці. Все переставляє, дієти мені якісь вигадує. Каже: «Пан Іван наказав стежити за вашим раціоном». Нащо мені той раціон, якщо я за рідною онукою сумую?

Сніжана відчула гострий укол провини. Іван справді оточив їх турботою, яка часом нагадувала оксамитовий зашморг.

— Бабусю, він просто хоче, щоб тобі було краще, — Сніжана підняла голову, заглядаючи в рідні очі.

— Краще мені буде, коли ти щиро посміхатимешся, — Валентина уважно подивилася на онуку. — Розкажи мені, як ти там? З ним. З цим твоїм магнатом. Він же... старший за твого батька. Ти хоч трохи його любиш, чи це все — як у тому твоєму кіно?

Сніжана завагалася. Вона не могла розповісти всю правду про холодні пункти угоди чи про те, як сьогодні її серце калатало від дотиків зовсім іншого чоловіка — молодого актора з очима кольору лісу.

— Він добрий до мене, бабусю. Дуже надійний, щедрий. З ним я почуваюся... захищеною. Наче за кам’яною стіною, — намагалася щоб голос не тремтів.

— Стіни бувають різні, Сніжку. Бувають такі, що захищають від вітру, а бувають такі, що не дають дихати, — старенька погладила її по волоссю. — Чому ж ти тоді досі тут? Він же, мабуть, кличе тебе до свого палацу?

Сніжана ніяково відвела погляд, розглядаючи візерунок на килимі.

— Кличе. Постійно нагадує. Каже, що там мені буде зручніше, що там охорона, сервіс... Але я… поки не хочу. Як же я покину тебе, бабусю? Та й… не готова я ще змінювати все й одразу. Можливо, вдасться дотягнути до весілля, а тоді вже переїду до нього.

Валентина довго мовчала, лише чутно було, як цокає старий годинник на стіні.

— Слухай мене, дитино, — нарешті мовила вона. — Гроші — це папір, вони приходять і йдуть. А життя в нелюбові — це як пити солону воду: начебто й п’єш, а спрага тільки росте. Твоє ліжко тут завжди тебе чекає. Не дай йому купити твою свободу раніше, ніж ти сама зрозумієш, чого хочеш.

Сніжана заплющила очі. Так і є… Тільки ж як пояснити бабусі, чому вона взагалі вплуталася в ту сімейку?

— А цей твій Іван... він хоч знає, що ти в мене така вперта? — раптом з іскоркою гумору запитала Валентина.

— Починає здогадуватися, — всміхнулася Сніжана через силу.

— Отож. Хай знає. Бо якщо він думає, що купив собі тиху овечку, то його чекає великий сюрприз. Наші жінки, Сніжку, — це як троянди: красиві, але якщо сильно стиснути — до крові вколють.

Дівчина притиснулася до бабусі міцніше. Тут, у цій старенькій квартирі, вона знову була просто Сніжаною. Так добре… Чим далі, тим важче ставало грати наречену пана Івана. Все те пафосне життя неймовірно тисне. Але… дороги назад немає. Коли вже взялася за це, треба грати до кінця. Може, з часом звикне і полюбить життя з чоловіком, який годиться їй у діди, публічність і все решта? Ця думка трохи заспокоювала.

Доки Сніжана шукала віддушину в обіймах бабусі, десь там, у нічному місті, Максим уже тримав у руках сценарій, який міг змінити все. У своєму кабінеті хлопець із захватом читав сторінку за сторінкою. Так-так…

Максим сидів у кабінеті, оточений тягучим джазом та холодним світлом настільної лампи. Перед ним лежав той самий стос паперів, який Павло дістав зі швидкістю досвідченого шпигуна. Хлопець читав «запоєм», перескакуючи через технічні ремарки прямо до діалогів та описів сцен.

Годинник на стіні давно перетнув позначку третьої ночі, але сон не йшов. Кожна сторінка сценарію «Тарзана» була наче ляпас.

— «Сцена 42. Тарзан і Джейн під тропічною зливою. Тісне сплетіння тіл...» — Максим процідив слова крізь зуби, відчуваючи, як усередині знову закипає та сама безглузда лють. — «Сцена 58. Ранкове пробудження в печері. Поцілунок, що триває вічність...»

Він відкинувся на спинку крісла, заплющивши очі. Попереду було ще майже два місяці зйомок, і ці два місяці обіцяли стати для Сніжани та Олега справжнім марафоном чуттєвості. Це дратувало його на фізіологічному рівні. Максим ловив себе на думці, що хоче власноруч викреслити половину цих «ніжностей» червоним маркером.