Розділ 16

Сніжана сиділа у глибокому кріслі навпроти журналістки, стискаючи в руках горнятко з теплим чаєм. Студійне світло м’яко підсвічувало її обличчя, на якому тепер сяяла усмішка. Здавалося, дійсно справжня, щира, яка йшла від самого серця.

— Знаєте, — почала вона, і її голос забринів тією особливою теплотою, яку неможливо зімітувати, — з Іваном усе інакше. Раніше мій світ був схожий на постійний біг по тонкій кризі. Я весь час чекала, що вона трісне. А з ним... з ним я вперше відчула під ногами тверду землю.

Вона на мить заплющила очі, ніби згадуючи якийсь особливий момент.

— Коли він обіймає мене, усе навколо затихає. Це дивне відчуття — ніби ти нарешті вдома після дуже довгої й холодної подорожі. В його обіймах так надійно, так несказанно тепло. Він — моя тиха гавань. Іван неймовірно розумний, розумієте? Але це не той холодний інтелект, що тисне. Його мудрість — у спокої, у врівноваженості. Коли в мені вирує буря емоцій, він просто бере мене за руку, і цей хаос у моїй голові впорядковується сам собою.

Сніжана зробила ковток чаю, її погляд став задумливим і трохи сумним.

— Можливо, я так сильно цього потребувала саме тому, що ніколи не знала, що таке батьківська підтримка. Я виростала без батька. У моєму дитинстві не було того сильного чоловічого плеча, за яке можна сховатися від усього світу. Я звикла сама давати собі раду. А Іван... він дав мені право бути просто дівчиною. Слабкою, ніжною, захищеною. Він не просто чоловік, якого я кохаю. Він — та опора, про яку я мріяла все життя, навіть не усвідомлюючи цього. З ним я відчуваю, що мені більше не треба нічого доводити світові. Я просто щаслива.

Вона замовкла, і в студії на кілька секунд запала тиша, сповнена тієї щирості, яка буває лише тоді, коли людина відкриває свою найпотаємнішу істину. Журналістка подалася вперед, розчулена сповіддю дівчини, але вирішила трохи розрядити атмосферу, щоб інтерв’ю не перетворилося на суцільну мелодраму.

— Сніжано, це звучить як казка! — усміхнулася ведуча. — Але ж ми знаємо, що життя — це не лише обійми біля каміна. Чи бувають у вашого ідеального нареченого якісь... ну, скажімо, надто «врівноважені» моменти, які вас забавляють, а може, й дратують?

Сніжана дзвінко засміялася, і цей сміх розлетівся студією, наче розсипане намисто.

— О, ви навіть не уявляєте! Його врівноваженість — це іноді справжнє випробування для мого темпераменту. Нещодавно я забігла в кімнату, вся в емоціях: «Іване, уявляєш, там такий жахливий затор, я ледь не запізнилася, світлофор зламався, всі сигналять!». А він повільно відкладає газету, дивиться на мене своїм глибоким, спокійним поглядом і каже: «Сніжаночко, сонечко, але ж ти встигла. Чай буде з бергамотом чи з м’ятою?». В такий момент хочеться або тупнути ногою, або просто розцілувати його за цей олімпійський спокій. Звісно, я обираю друге.

Ведуча засміялася разом із нею.

— А як щодо побуту? Він такий же стратег і вдома, як у справах?

— Абсолютно! — Сніжана жартівливо закотила очі. — Іван усе намагається продумати і спланувати. Щоб нічого не переробляти, не марнувати часу і грошей на непотрібне. У нього все впорядковано.

Потім Сніжана раптом затихла. Вона повернулася до камери, і її погляд став прямим, проникливим, ніби вона дивилася в очі кожній жінці по той бік екрана.

— Ви знаєте... — її голос став тихішим, але впевненішим. — Я звертаюся до всіх, хто зараз нас дивиться. Особливо до тих дівчат, які, як і я, виросли з цією пусткою всередині, де мало бути батьківське «ти під захистом». Не бійтеся чекати на своє. Не погоджуйтеся на менше, ніж повага і надійність. Кожна з нас заслуговує на людину, з якою не треба бути «залізною леді».

Вона на мить завагалася, її очі зволожилися.

— Коли Іван просто накриває мої плечі пледом, коли я засинаю за книжкою, або коли він мовчки приносить мені склянку води, бо почув, що я закашлялася в іншій кімнаті... у ці дрібниці вкладено більше любові, ніж у тисячі гучних слів. Дівчата, кохання — це не феєрверки, які гаснуть за хвилину. Це тихе світло маяка, яке веде вас додому. І я бажаю кожній з вас знайти свій маяк, як я знайшла свого Івана.

Ведуча весело підморгнула Сніжані:

— О, звучить фантастично. А як щодо вашого гардероба? Кажуть, пан Іван — людина сталевої дисципліни. Як він витримує ваші походи по магазинах?

Сніжана знову засміялася, прикриваючи обличчя долонею, і в її очах заграли пустотливі вогники.

— О, наші походи за одягом — це окрема вистава! Знаєте, Іван не з тих чоловіків, які будуть годинами перебирати вішалки разом із тобою. У нього свій підхід: він знаходить найзручніше крісло в бутіку, дістає свій планшет і миттєво занурюється у робочі графіки чи контракти. Він наче скеля посеред бурхливого океану моди. Я бігаю з оберемками суконь, а він лише зрідка підіймає погляд від екрана, щоб переконатися, що я ще в межах видимості.

Вона набрала в легені повітря, готуючись до найцікавішого.

— Але найвеселіше починається, коли я виходжу з примірочної. Кручуся перед дзеркалом, очікуючи на шквал компліментів, а він дивиться так... знаєте, по-діловому. Оцінює. Іноді просто каже: «Сніжано, цей відтінок блакитного робить твої очі глибшими, бери». Жодної зайвої краплі води, все чітко і влучно, як на нараді.

Сніжана зробила паузу, її голос став дещо тихішим і більш грайливим.