Розділ 10

Наступний тиждень перетворився для Сніжани на божевільне родео, де замість бика вона намагалася осідлати власну долю, яка раптом вирішила мчати галопом.

Звільнення з роботи нагадувало скидання старого, тісного взуття. Коли Сніжана поклала заяву на стіл, шеф дивився на неї так, ніби у неї на голові щойно виросли антени. Але дівчина лише загадково всміхнулася — тепер вона належала кінематографу.

З бабусею все було складніше. Пояснити старенькій, чому онука більше не допомагатиме їй так багато, як раніше, було непросто. Бідолашна геть розгубилася, почувши, що відзавтра до неї приходитиме найнята опікунка, бо рідна онука тепер буде зайнята іншим.

— Бабусю, це роль усього життя! — вигукнула Сніжана, відчайдушно намагаючись не почервоніти від напівправди. — Режисер побачив у мені «ту саму» іскру. Контракт, гонорар, зйомки... Це як лотерея, тільки замість кульок — мій талант!

Бабуся підозріло мружилася, але звістка про те, що онука нарешті «в телевізорі», подіяла як заспокійливе. Хоча Сніжана відчувала: баба Валя явно здогадується, яким «дивом» їй дісталася та роль, хоч і не каже прямо. Від цього було дуже кепсько на серці. Та вона з усіх сил намагалася не зосереджуватися на цьому, а дивитися вперед — до цілі.

Потім почалося найцікавіше — створення образу нової зірки фільму і «нареченої мільйонера». Генріх прислав до неї цілий десант стилістів, які накинулися на її гардероб із таким завзяттям, ніби проводили дезінсекцію. Улюблені розтягнуті светри Сніжани відправили у заслання на дальні полиці. Замість них з'явилися стильні сукні, костюми та блузки. А ще — підбори, на яких можна було сміливо підкорювати світ або одразу записуватися до травматолога.

— Пані Сніжано, ви маєте виглядати як десерт, який не кожному по кишені, — щебетала стилістка, безжально підстригаючи кінчики її довгого волосся.

Сніжана дивилася в дзеркало і не впізнавала себе. Вона була схожа на дорогу вазу: красива, блискуча, але з постійним страхом, що хтось випадково відіб’є їй ручку.

Кілька вечорів того тижня Сніжана провела з Іваном. Цей час став для неї справжнім інтенсивом із виживання у світі великих грошей та ще більшого егоцентризму Івана. Щоб «легенда» не розсипалася при першому ж запитанні допитливих родичів, Силачук вирішив, що їм треба провести час разом — і не просто за вивченням анкет, а в дії.

Одного вечора Іван запросив її до особливого приватного клубу. Стіни, оббиті темним деревом, запах дорогого тютюну і зелене сукно більярдного столу — все це мало б пригнічувати, але Сніжана лише міцніше перехопила кий.

— Тільки не кажи, що ти боїшся загнати кулю в лузу, — піддражнив Іван, майстерно розбиваючи піраміду. Його рухи були точними й хижими, як у пантери на полюванні.

— Я боюся тільки одного, Іване: що ти розсердишся, коли я тебе обіграю, — відповілала, прицілюючись. — Не думаю, що такі чоловіки, як ти, люблять програвати.

Вона справді вміла грати — навчилася ще в студентські роки в задимлених підвалах, що зовсім не в’язалося з її нинішнім образом у сукні від кутюр. Коли Сніжана схилилася над столом, демонструючи ідеальну поставу (і не менш ідеальну лінію декольте), Іван на мить забарився з ходом.

— Непогано, — визнав, коли вона з тихим стукотом відправила кулю в кут. — Для камери нам треба більше ніж азарт. Нам потрібна хімія. Люди мають вірити, що я дивлюся на тебе і бачу не актрису, а жінку, заради якої готовий спалити цей клуб.

— А ти готовий? — засміялася.

Чоловік лише хитро примружився, блукаючи проникливим поглядом по звабливій фігурі красуні. Помовчав якийсь час, а потім підійшов впритул до Сніжани й схилився до її вуха. Жінка відчула гарячий подих на своїй шкірі.

— Краще тобі не знати, на що я готовий. Не все одразу, люба. Колись ти дізнаєшся, — хрипко прошепотів. Від цього у Сніжани аж мурашки побігли по спині.

Іншого вечора Сніжана отримала запрошення до домашньої бібліотеки нареченого, де на масивному столі вже чекала колода карт. Виявилося, що пан Силачук — справжній фанат покеру. Для нього це не просто гра, а модель життя: читай опонента, приховуй емоції, бий точно в ціль. Цей вечір у бібліотеці Івана обіцяв бути суто дружнім, для змістовних розмов, але карти, як відомо, мають неабияку силу.

— Покер — це не про везіння, Сніжаночко. Це про те, як ти змушуєш іншого повірити, що в тебе в руках тузи, навіть якщо там порожньо, — Іван тасував колоду так вправно, що карти в його пальцях здавалися живими істотами.

Сніжана ж тримала свої «картинки» так, ніби це були тендітні метелики, яких вона боялася роздавити. Вона ніколи не грала в азартні ігри, і правила «флеш-роялю» здавалися їй складнішими за квантову фізику.

— Слухай, я в цьому повний нуль, — зітхнула, роздивляючись розкішну кімнату. — Крім того, твій маєток мене відволікає. Тут усе таке… розкішне. Ці стелажі з книгами до стелі, мармуровий камін… Знаєш, я раніше думала, що такі будинки існують тільки в кіно про англійських лордів. Ти тут як король у власному замку.

Іван ледь помітно всміхнувся, здаючи карти.

— Будинок — це просто стіни, якщо в ньому немає з ким перекинутися в карти. А щоб тобі було цікавіше вчитися, давай піднімемо ставки. Гроші тобі не потрібні — я і так їх тобі даю. Граємо на «інтерес». Кожен програш — одна річ з одягу.

Сніжана з удаваним обуренням підняла брову.