Розділ 4

Наступного ранку тренажерний зал «Атлант» зустрів Сніжану звичним коктейлем із запаху гуми, поту та ритмічного гупання заліза. Дівчина стояла за стійкою рецепції, автоматично відповідаючи на запитання відвідувачів, видаючи ключі від шафок і ввічливо посміхаючись клієнтам, але її справжнє життя зараз зосередилося в маленькому прямокутнику смартфона, що лежав поруч із журналом відвідувань.

Кожен вібродзвінок змушував її серце підстрибувати до самого горла. Але це були лише рекламні розсилки або повідомлення від подруг. Тривога гризла її зсередини, наче голодне звіреня. Перед очима раз у раз виринали кадри вчорашніх проб. Вона згадувала кожну секунду своєї гри.

Особливо її не відпускав образ Олега Висовського. Сніжана вже встигла «прогуглити» його ввечері: молодий, вибуховий, неймовірно талановитий. Колишній олімпійський чемпіон із важкої атлетики та тхеквондо. Його вже офіційно затвердили на роль Тарзана, і дівчина розуміла чому. У його рухах була та сама сила і первісна щирість, якої її мати вимагала від неї роками під час виснажливих занять пантомімою та сценічним боєм. Зіграти з ним у парі було б не просто успіхом — це був би справжній творчий вибух. Вона відчула ту «хімію» між ними, той короткий замикаючий струм, який неможливо зімітувати.

— Дівчино, ви мені не той ключ дали! — грубо перервав її думки м’язистий відвідувач.

— Ой, вибачте... — Сніжана швидко замінила ключ, відчуваючи, як обличчя пашить від сорому.

Вона знову глянула на екран. «Ніхто не подзвонить, — промайнула зрадницька думка. — Вони побачили прізвище Берг і поставили на мені хрест. Батько-шахрай і мати-скандалістка — це занадто багато для однієї Джейн». Може, таки варто офіційно змінити прізвище? Мама такого не вибачить. Це був би крах, повний розрив стосунків. Але… хіба це найгірше?

Раптом телефон ожив. На екрані висвітився невідомий номер. Сніжана глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння рук, і відійшла в куток за стійкою.

— Алло? — тихо промовила вона.

— Сніжано? — голос у слухавці був глибоким, владним і належав людині, яка не звикла чекати. — Це Іван Силачук, гендиректор телеканалу «Супер+». Ми вчора бачилися в павільйоні №4.

Сніжана ледь не впустила телефон. Вона очікувала дзвінка від помічника режисера, ну, в крайньому разі, від самого пана Генріха, але щоб особисто від Силачука...

— Так, доброго дня, пане Іване... — вона затнулася, не знаючи, як правильно звернутися.

— Можна просто Іване, — спокійно підказав він. — Маю до вас справу. Дуже цікаву. Хочу обговорити все особисто. Завтра зранку в моєму кабінеті.

Сніжана відчула, як по тілу розливається хвиля неймовірного тепла. А ще більше — хвилювання. Дивно це якось…

— Я приїду, пане Іване. О котрій бути?

— О дев’ятій. Я пришлю по вас водія. І не запізнюйтеся. Я не люблю чекати, а світ кіно не любить тих, хто сумнівається.

Коли виклик закінчився, Сніжана ще кілька хвилин стояла нерухомо. Вона відчувала, як тривога змінюється азартом. Невже цього разу все інакше і її прізвище не стане на перешкоді? Не вірилося. Хоча десь усередині так кортіло, щоб диво нарешті сталося. Що ж… Побачимо. Треба швидко домовитися з подругою, щоб замінила її завтра на роботі.

Сніжана вийшла з під’їзду, відчуваючи, як серце вистукує ритм, швидший за будь-який джазовий стандарт, якого її навчала мати. Біля розбитого бордюру, контрастуючи з сірістю старих багатоповерхівок, чекав чорний лакований автомобіль преміумкласу. Водій мовчки відчинив двері, і дівчина занурилася в прохолоду шкіряного салону, що пахла дорогим парфумом та успіхом.

Для цієї зустрічі Сніжана обрала свій «бронежилет» — діловий образ, який мав приховати її тремтіння. Класичний брючний костюм ідеально сидів на її стрункій фігурі, підкреслюючи виправку гімнастки. Світло-бежева шовкова блузка додавала м'якості, а строгий жакет робив образ завершеним. Вона мала вигляд молодої акули бізнесу, а не дівчини з рецепції спортзалу, чиє прізвище Берг стало синонімом ганьби.

Надворі посміхалася рання осінь. Сонячне проміння заливало вулиці, змушуючи скляні фасади хмарочосів виблискувати, наче коштовне каміння. Але Сніжана майже не помічала краси погоди — її думки були лише в офісі Силачука.

Автомобіль зупинився біля підніжжя гігантської споруди зі скла та сталі — головного офісу найбільшого телеканалу країни. Сніжана впевнено (принаймні зовні) перетнула хол, де на величезних екранах транслювали обличчя зірок, і піднялася на останній поверх.

— Пані Берг? Пан Іван чекає на вас, — усміхнулася секретарка, дівчина з бездоганною зачіскою, і жестом запросила її до масивних дверей.

Коли двері відчинилися, Сніжана мимоволі затамувала подих. Кабінет директора був величезним, з панорамними вікнами від підлоги до стелі, крізь які відкривався вид на все місто, залите золотим світлом. Всюди — антикварні меблі, поєднані з ультрасучасною технікою, та стіни, завішані нагородами й кадрами з легендарних фільмів.

Її погляд мимоволі зупинився на постаті чоловіка, що підвівся їй назустріч. Пану Івану було шістдесят сім, але час, здавалося, лише додав його зовнішності шляхетної огранки. Стрункий, підтягнутий, у бездоганному темно-синьому костюмі, він випромінював ту особливу впевненість, яка притаманна людям, що звикли керувати не лише каналами, а й власною долею.