Розділ 3

Сніжана піднялася на четвертий поверх старої п’ятиповерхівки пішки — ліфт знову не працював. Важкі металеві двері квартири відчинилися з неохочим скрипом, впускаючи дівчину в простір, де пахло ліками, вогкістю та дешевим пральним порошком.

— Сніжко, це ти, пташко? — почувся слабкий голос із глибини кімнати.

— Я, бабусю, я! — дівчина швидко скинула кросівки й пройшла на кухню, де на інвалідному візку сиділа маленька, згорблена жінка з лагідними, але втомленими очима.

Сніжана підійшла, ніжно поцілувала бабусю Валю в зморшкувату щоку й одразу взялася до справи: помила руки, поставила чайник і почала розбирати невеликий пакунок із продуктами, який купила дорогою.

— Ну, розповідай, — бабуся уважно спостерігала за онукою. — Як воно там? Софіти не засліпили?

Сніжана на мить завмерла з пачкою чаю в руках. Її очі зблиснули.

— Ба, це було неймовірно... Знаєш, там був такий павільйон — справжні джунглі! А партнер... Дуже класний. Він грав так, ніби ми справді були там одні. Я на хвилину забула, що навколо камери. Мені здалося, я нарешті знайшла своє місце. І знаєш, я бачила очі режисера — йому сподобалося. Навіть асистенти зааплодували, коли ми закінчили. Хоча… — задумалася вона. — Не знаю, чому він так різко обірвав. Там за сценарієм мало бути ще дещо, але…

— Сподобалося, кажеш? — тихо перепитала пані Валентина, і в її голосі не було радості, лише гірка тривога.

Сніжана зітхнула й почала нарізати хліб.

— Так, спочатку все було як у казці. А потім... потім режисер заглянув у папку з моєю анкетою. І знаєш, ба, він наче перетворився на камінь. Просто замовк, зблід і оголосив перерву. Більше він на мене навіть не глянув. Обіцяли подзвонити завтра, але це мовчання...

Бабуся Валя важко зітхнула, і цей звук був схожий на хрускіт сухого листя. Вона безпорадно поправила плед на своїх нерухомих ногах.

— Знову те саме, Сніжко... Все, як було минулого разу. І позаминулого. І ще тисячу разів. Тільки-но вони бачать у документах «Катерина Берг», у них наче світло гасне. Гріхи матері — це ланцюги на твоїх ногах, дитино моя.

Вона простягнула тремтячу руку й накрила долоню онуки.

— Може, досить, пташко? Може, пора покинути ці мрії про екрани? Вони не бачать тебе, а тільки Катю і того пройдисвіта. Це прокляття, Сніжано. Твоя мама спалила за собою всі мости, і тепер ти намагаєшся пройти по гарячому вугіллю босоніж.

— Але я не вона, бабусю! — голос дівчини здригнувся, у ньому почулися сльози. — Я ж маю талант, ти сама казала! І море разів мені казали інші! Чому я маю розплачуватися за те, що вона колись наговорила в той клятий мікрофон? Для чого тоді мати роками муштрувала мене? Змушувала вчитися всякої всячини?!

Сніжана поставила на стіл дві чашки з чаєм, але сама не сіла. Вона почала міряти кроками тісну кухню, і кожне її слово звучало як постріл — різко, боляче, з надривом, який вона стримувала роками.

— Змиритися, бабусю? — дівчина гірко всміхнулася, зупинившись біля плити. — Після всього того, що вона мені влаштувала? Ти ж пам’ятаєш... пам’ятаєш, як вона замість колискових змушувала мене вчити монологи Медеї та леді Макбет? Мені було вісім, коли я вже без кінця бігала по всяких секціях і курсах, поки інші діти грали в класики.

Вона нервово смикнула рукав кофтини, наче відчуваючи на плечах невидимий вантаж.

— Вона муштрувала мене, як солдата в елітному полку. Десять років фігурної гімнастики — щоб спина була як струна! Фехтування — щоб кожен жест був гострим і точним. Ти пам’ятаєш мої збиті в кров коліна і пальці після танців? Фламенко, степ, балет... Вона казала: «Актриса має вміти все: від реверансу королеви до бійки в шинку».

Сніжана підійшла до вікна і притиснулася чолом до холодного скла.

— Музична школа по класу фортепіано, хоча я терпіти її не могла. Етикет, манери, три мови, стрільба з лука, верхова їзда, вокал, кулінарія, техніки дихання, кунг-фу... Господи, чого тільки вона не змушувала мене вчитися! Моя мати не виховувала доньку, а створювала проєкт. Ідеальний інструмент для своєї помсти цьому світу.

Бабуся Валя мовчала, лише її старечі руки на підлокітниках візка ледь помітно тремтіли.

— Знаєш, що найстрашніше? — Сніжана обернулася, і в її очах застигли сльози гніву. — Я все це вмію. Я справді можу зіграти будь-кого. Я можу битися на рапірах, можу танцювати танго так, що в залі затамують подих, можу плакати за командою «мотор». Вона дала мені зброю, але відібрала право нею користуватися. Це як мати крила, але жити в клітці, де на дверях замість замка висить її прізвище.

Вона важко опустилася на стілець навпроти бабусі.

— І тепер я маю стояти за стійкою в спортзалі й посміхатися хамам, які приходять «підкачатися», щоб легше затягнути в ліжко дівку? Вислуховувати їхні тупі жарти, коли всередині мене живе тисяча героїв? Бабусю, це не просто образливо... це вбиває мене швидше, ніж будь-яка хвороба. Вона готувала мене до величі, а залишила на руїнах, — з очей дівчини покотилися гіркі сльози.

Пані Валентина важко зітхнула й накрила руку онуки своєю долонею.

— Вона хотіла, щоб ти закінчила те, що вона почала, Сніжко. Але не врахувала, що світ пам’ятає не тільки славу, а й ганьбу. Ти — чиста скрипка, дитино, але на футлярі занадто багато бруду.