Розділ 2

Іван Силачук стояв біля монітора, затамувавши подих. На екрані Сніжана щойно торкнулася плеча Тарзана, і ця мить була настільки істинною, що він відчув, як по шкірі пройшов мороз.

— Генріху, — прошепотів, поїдаючи поглядом дівчину. — Ти бачиш це? Це не гра. Це магія. Скажи мені, як звати це диво? Звідки вона взялася? Здається, я не бачив її раніше у жодному фільмі. Я б запам’ятав.

Генріх Мільський, потягуючи улюблену чорну, як смола, каву, усміхнувся кутиками вуст.

— Не повіриш, Іване, але я сам до цієї секунди не знав її імені. Навмисне заборонив асистентам давати мені анкети сьогодні. Хотів чистого мистецтва, без упереджень, без шлейфа дипломів чи зв'язків. Хотів бачити талант, а не прізвище.

Режисер підняв руку, кличучи асистента:

— Юрчику, дай-но папку з сьогоднішніми пробами. Подивимося…

Молодий хлопець швидко підбіг і простягнув планшет. Генріх поправив окуляри, знайшов потрібний рядок і раптом... замовк. Його рука з кавою застигла на пів дорозі до рота. Обличчя режисера почало повільно бліднути, набуваючи кольору старого пергаменту.

— Генріху? Що там? Ти наче привида побачив, — стурбовано запитав Силачук.

Мільський мовчки повернув планшет до друга. Іван придивився: «Сніжана Берг».

— Берг... — вимовив Іван, і його голос здригнувся. — Донька Катерини Берг? Тієї самої «Чорної зірки» шоубізнесу?

— Саме так, тут є запис про матір, — Генріх нарешті відставив каву, його пальці помітно тремтіли. — Донька актриси, яка прославилася не тільки ролями, а й аморальними скандалами, п'яними дебошами та капризами, що знищили не один бюджет. Не рахуючи того благодійного вечора... До того ж… ходять чутки, що тоді в неї був роман зі славнозвісним Федором Арцишевським. А отже, ймовірно…

Силачук відчув, як у грудях стає тісно.

— Тільки не кажи мені, що це донька Арцишевського.

— Цілком можливо, — похмуро підтвердив режисер. — «Короля пірамід», який ошукав пів країни, викравши у людей мільйони. Того, кого зараз шукає Інтерпол по всьому світу. Швидше за все, Сніжана — плід їхнього короткого і найгучнішого роману. Донька жінки, яка зневажає людей, і чоловіка, який їх пограбував до нитки. Вона навіть схожа на нього. На матір — дуже мало, тому я і не запідозрив нічого раніше.

Іван Силачук знову подивився на майданчик. Сніжана якраз сміялася, мило розмовляючи з партнером по зйомках. Вона здавалася втіленням світла, але за її спиною тепер чітко проступали дві гігантські тіні: стервозна матір та батько-шахрай.

— Це катастрофа, — Генріх різко закрив папку. — Я не можу її затвердити. Ніяк.

— Але ж вона геніальна! — сказав неголосно, але емоційно Іван. — До чого тут її батьки? Вона не будувала піраміди й не влаштовувала п'яних скандалів!

— Ти ж знаєш, у нашому бізнесі, Іване, прізвище — це бренд, який продає. А її прізвище — це символ зневаги й обману. Уяви собі афішу: «Фільм, де головну роль грає донька Арцишевського і Берг». Глядачі, яких її батько залишив без копійки на старість, прийдуть під кінотеатри не з квітами, а з камінням. Ми не просто провалимося в прокаті — нас звинуватять у всіх гріхах світу. Хтозна, що ще будуть говорити. Преса нас розіпне!

Генріх важко зітхнув і подивився на друга з невимовним сумом.

— Шкода, Іване. Неймовірно шкода. Я вперше в житті знайшов ідеальну Джейн, але її минуле настільки брудне, що жодне світло в цьому павільйоні не зможе його відбілити. Я не візьму її на головну роль. Крапка.

Іван Силачук мовчав. Він дивився на Сніжану, і в його розумі вже починала зріти зухвала і, можливо, дуже небезпечна думка. Він не звик програвати обставинам, навіть якщо ці обставини — найгучніший скандал десятиліття.

Генріх глибоко вдихнув і, підійшовши до мікрофона, натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. Його голос, підсилений динаміками, прокотився павільйоном, наче грім.

— Увага всім! Оголошується перерва на годину. Після перерви технічному персоналу — перевірити світло, акторам — дякую, на сьогодні ви вільні. Чекаю завтра в другій половині дня. Вам зателефонують. Запрошую наступних, хто в списку на проби.

Павільйон миттєво ожив: робітники потягнулися до виходу, а Сніжана, сумно глянувши в бік темного кутка, де стояли владні чоловіки, накинула халат і зникла за важкою завісою.

Коли двері павільйону зачинилися за останнім асистентом, Іван Силачук зробив крок до світла. Його очі горіли холодним, розрахунковим вогнем.

— Генріху, ми не можемо просто так відпустити цей талант. Те, що ми бачили — це мільйони в прокаті. Це «Оскар», якщо хочеш. Ми маємо щось придумати.

— Що ти пропонуєш, Іване? — Мільський нервово заходив майданчиком, штовхаючи носком туфель листя реквізитної папороті. — Вигадати їй легенду, що вона сирота з притулку? У нас епоха інтернету! Її вирахують за п’ятнадцять хвилин! Перше ж селфі зі зйомок — і «доброзичливці» викладуть її фото поряд із фотографією її матері з того самого благодійного заходу для збору коштів сиротам, де та наговорила свинства, бо думала, що мікрофон вимкнений!

— А якщо змінити їй не тільки прізвище, а й образ? — Силачук почав захоплено міркувати вголос. — Зробимо пластику? Ні, це занадто... Слухай, а що, як ми подамо це як «акт спокути»? Офіційно оголосимо: так, це донька Берг і Арцишевського, але вона з ними не спілкується роками! Вона засуджує їхні вчинки! Ми зробимо серію інтерв'ю, де вона плакатиме і розповідатиме, як їй соромно за батька. Народ любить каяття.