Розділ 1

У павільйоні запала така тиша, що було чути лише ледь вловиме гудіння освітлювальних приладів. Сніжана — у ролі юної дослідниці Джейн — повільно пробиралася крізь густі хащі папороті. Струнка, у світло-кремовій сукні, яка під променями софітів здавалася чистою хмаринкою. Вона безтурботно розглядала все довкола, а на обличчі блукала напівусмішка — суміш цікавості та дитячого захвату. Дівчина торкалася листя, ніби віталася зі старими друзями. В якийсь момент вона завмерла, розглядаючи сонячне зайченя на своїй долоні.

Раптом гілка над її головою хруснула. Дівчина заклякла. Вона не обернулася одразу — спершу лише її плечі напружилися, а дихання зупинилося на пів вдиху. І в цей момент, безшумно, наче витканий із самої темряви лісу, перед нею приземлився Він.

Це була не людина в звичному розумінні, а швидше первісна сила. Тарзан стояв у напівприсяді, одягнений лиш у якесь ганчір’я на стегнах. Довге, заплутане волосся закривало частину обличчя, але крізь пасма пробивався погляд — дикий, небезпечний і неймовірно пильний. Його груди важко здіймалися, а по м’язах, що здавалися вилитими з бронзи, стікав піт, змішаний із лісовим пилом.

Сніжана відсахнулася. Її серце калатало так сильно, що це було помітно з тремтіння тонкої тканини на грудях. Вона відкрила рот, щоб скрикнути, але звук застряг у горлі. Це не був просто переляк — швидше заціпеніння перед чимось настільки прекрасним і чужим, що розум відмовлявся вірити в побачене.

Тарзан повільно, майже по-звіриному, почав випрямлятися. Виявився на голову вищим за неї. Його очі вивчали її обличчя, наче він бачив таку істоту вперше в житті. Він зробив крок назустріч — обережний, граційний. Дівчина глибоко вдихнула, здається, п’яніючи від жару, що виходив від його тіла.

— Хто ти?.. — зірвалося з її губ ледь чутним шепотом.

Замість відповіді він простягнув руку. Його велика, мозолиста долоня зупинилася за міліметр від її щоки. Він не торкався, лише відчував її тепло. Сніжана заплющила очі. Її хвилювання досягло апогею: вона тремтіла, але не відходила. Навіть коли незнайомець, мов пес, почав обнюхувати її з голови до ніг. Навпаки, дівчина мимоволі подалася вперед, назустріч цьому дикому поклику.

У цей момент між ними виникла майже електрична напруга. Це був контакт двох світів — беззахисної витонченості та нестримної дикості. Весь світ навколо зник: камери, мікрофони, старий директор каналу в кріслі, пил кіностудії — залишився лише цей вологий ліс і двоє людей, що знайшли одне одного всупереч логіці.

Його пальці нарешті торкнулися її шкіри — обережно, наче він боявся розбити кришталеву статуетку. Сніжана видихнула, і цей видих став коротким, чуттєвим стогоном, який змусив усіх присутніх у павільйоні затамувати подих. Між героями виникла не просто іскра — це було коротке замикання. Хвилювання переросло в німе захоплення. Вона повільно підняла руку і тремтячими пальцями торкнулася його плеча, перевіряючи, чи він справжній. Діалог поглядів тривав, і, здавалося, вони якимось незбагненним чином розуміють одне одного. Відчувають серцями.

— Стоп! Знято! — вигукнув  Генріх, і здалося, що половина людей у залі нарешті знову почали дихати.

Хтось зааплодував. Інші підхопили. Враз цілий знімальний павільйон ожив радісними оваціями. Режисер задоволено всміхався, дивлячись, як актори ніяково озираються на групу. Неочікуване «стоп» перервало ту дивовижну хімію, у яку неможливо було не повірити.

Усі щиро раділи, лиш одному з присутніх стало не до сміху. Власника телеканалу, який випадково зайшов на зйомки, пройняло незрозуміле роздратування через те, що друг зупинив це чарівне дійство. Спостерігаючи за майстерною грою, Іван відчув, як його власне серце, яке вже давно було лише «насосом для крові», раптом пропустило удар. Він стояв нерухомо, а очі все ще були прикуті до дівчини, яка тепер ніяково посміхалася, приймаючи халат від асистента.

— Генріху... — голос бізнесмена став хрипким. — Це було... неймовірно.

Режисер хитро примружився, зиркнувши на старого друга.

— Що, Іване? Гіпертонія відступила перед обличчям прекрасного? Розумію. Ця дівчина справді незвичайна. В ній одній більше таланту, ніж у п’ятьох інших разом узятих. А головне, вона не просто технічно правильно грає, а природно вживається в сцену так, ніби це реальність. Такого не вчать у жодних інститутах. Це… Це дар, — прицмокнув він, жестом показавши вгору.

 Іван задумливо кивнув, поправив краватку. Раптом відчув себе хлопчиськом, який вперше побачив море.

— Так… Вона неймовірна. Грає так, ніби завтра не існує. Знаєш, я раптом подумав, що бюджет твого «Тарзана» надто скромний. Нам потрібно більше декорацій, локацій. І, можливо, мені доведеться заходити на майданчик частіше... для контролю за інвестиціями.

Режисер розреготався, поплескавши друга по плечу.

— Інвестиціями, кажеш? Дивись, бо ці «інвестиції» можуть спалити твій затишний кабінет дотла. Підозрюю, що вона не просто актриса. Вона — стихія.

— Я вже відчуваю жар, — тихо відповів Іван, не зводячи очей із дівчини, яка саме в цей момент випадково поглянула в їхній бік і зніяковіло відвела погляд.

У ту мить чоловік збагнув, що саме так схвилювало його в цій артистці. Талант, звісно, також, але дещо з далекого минулого раптом ожило в його пам’яті надзвичайно яскраво. Настільки, що він мимоволі потягнувся рукою до серця. План подальших дій сам собою почав складатися в гострому розумі немолодого чоловіка. А що, як…