Інтерлюдія. Звичайне життя звичайних людей. Інтерлюдія 1. Економічний непотріб

Локація 1: Катовіце, Польща. Станція техобслуговування «Kowalski & Syn».
Час: 17:45. П'ятниця.

Дощ тарабанив по бляшаному даху ангара, змішуючись із монотонним гудінням компресорів. Томаш стояв біля верстата і методично, до автоматизму завченими рухами, витирав мастило з улюбленого гайкового ключа на тринадцять. Ганчірка була чорною, руки — шорсткими, з в'їдливим, вічним запахом солярки та металу. Ці руки годували його родину двадцять два роки. Він пам'ятав вібрацію кожного двигуна, міг на слух визначити, який саме клапан стукає у старій «Тойоті», і відчував різьбу так, як сліпий відчуває шрифт Брайля.
Давно, ще у 2022 році цими ж руками він вигризав своє робоче місце у збитих з пантелику біженців із Харкова та Маріуполя, які згодні були працювати за копійки, аби просто зачепитися за життя в Катовіце. Томаш добре пам’ятав той глухий тривожний сором, коли підморгував Янушу, вказуючи на чергову дрібну помилку українського біженця: «Януше, ну Ви ж бачите, вони не знають наших стандартів, вони завалять нам клієнтуру». Тоді це здавалося природним відбором, захистом свого права на хліб. Вони з Янушем вижили живих людей, звільнили простір для своїх, виставивши чужинців за двері.
​А тепер прийшов той, кого неможливо було підсидіти, підставити чи переговорити.
​Сьогодні його руки офіційно стали металобрухтом.
Томаш підняв погляд. За десять метрів від нього, під яскравими світлодіодними лампами, стояв прототип: Модель «Механік-D», базова індустріальна лінійка від D.A.T.I. Робот не мав обличчя — лише гладкий матовий щиток. Його маніпулятори, тонкі та багатосуглобові, наче лапи гігантського металевого павука, безшумно ковзали під капотом гібридного позашляховика.
З вказівного пальця прототипа висунувся мікролазерний щуп, який миттєво зчитав геометрію деталі, підібрав потрібний крутний момент і закрутив кріплення з ідеальною похибкою в нуль відсотків. На діагностику системи, яка забрала б у Томаша три години з перекурами, прототип витратив сорок дві секунди.
— Томашу... — голос Януша, власника СТО, пролунав глухо. Він підійшов ззаду, переминаючись з ноги на ногу, ніби підліток, що завинив. — Ти ж розумієш. Нічого особистого.
Томаш кинув гайковий ключ у відкриту спортивну сумку. Метал брязнув об метал.
— Нічого особистого, Януше. Звісно, — Томаш дивився на свої долоні. Збиті кісточки, поріз на вказівному пальці, мозолі. — Скільки ти за нього віддав?
— Мережева франшиза, — Януш відвів очі й нервово крутив у кишені зв'язку ключів. — Вони викупили сімдесят відсотків акцій нашої майстерні ще взимку, Томашу, і не тільки у нас. Ти ж бачив умови. Або ми впроваджуємо їхній уніфікований комплекс автоматизації, або вони закривають точку як нерентабельну. Корпоративний лізинг на обладнання D.A.T.I. субсидується безпосередньо зі столиці за програмою модернізації промзон. Для нового менеджменту місячна амортизація цього заліза виходить дешевшою, ніж податок на зарплату та медична страховка на одного працівника. Складна математика великого капіталу, Томашу... А ще це залізо не просить підвищення, не йде на лікарняний, коли в малого температура, не п'є пиво в п'ятницю і може працювати у три зміни без світла. Я тут більше нічого не вирішую. Це бізнес. Ти чудовий майстер, у тебе золоті руки...
— Мої руки, Януше, — Томаш нарешті повернувся до нього, голосі була лише важка втома, — тепер просто шматок повільного м'яса.
Він застебнув сумку. За спиною безшумно опустився підйомник — робот завершив роботу, надіслав звіт на сервер і перейшов у режим очікування наступного авто. 
Томаш вийшов під дощ, не попрощавшись. Він ішов вулицею Катовіце, повз старі цегляні будинки, і відчував, як усередині розростається глуха, чорна порожнеча. Він боявся. Усе його життя, його самоідентифікація, його гордість за ремесло були помножені на нуль рядком коду. Він повертався додому, до дружини, яка чекала грошей на оплату іпотеки, і розумів: він — економічний непотріб. Біомаса, яка програла еволюцію калькулятору з маніпуляторами, які справляються з його призначенням краще за нього.

✨✨✨
Локація 2: Еспоо, Фінляндія. Експериментальна початкова школа «Lumina».
Час: 11:15. Вівторок.

Еліна сиділа за останньою партою, обхопивши долонями холодний фаянс кружки з написом «Найкращій вчительці». На її колінах лежав стандартний планшет безпеки з однією-єдиною активною кнопкою — яскраво-червоною, з написом «ЕКСТРЕНЕ ВІДКЛЮЧЕННЯ D.A.T.I.».
Міністерство освіти уклало контракт на пілотний проєкт “Прорив”. Соціальна адаптація та індивідуальне навчання. ​Офіційно колишня вчителька початкових класів тепер називається «супроводжуючим фахівцем з фізичної безпеки». Чиновники від міністерства не могли повністю довірити дітей машині без нагляду людини — юридичний протокол все ще вимагав наявності сертифікованого біологічного суб'єкта в приміщенні на випадок форс-мажору. Неформально це означало, що Еліна працювала меблями з правом підпису.
​Біля дошки, стояв прототип D.A.T.I. серії «Magister ludi-V». Візуально — ідеальний молодий чоловік, нічим не відрізнявся від людини, одягнений у затишний кардиган, з м'якими рисами обличчя та очима, колір яких був підібраний нейромережею для максимального заспокійливого ефекту.
У класі панувала ідеальна тиша, яку розбивав лише його оксамитовий баритон.
Еліна дивилася на Матіаса — хлопчика з синдромом дефіциту уваги, який зазвичай на п'ятнадцятій хвилині уроку починав кидатися олівцями та кричати. Еліна витратила півроку, щоб знайти до нього підхід, обіймала його, вчилася розпізнавати його тригери, вкладала всю свою душу в те, щоб він відчув себе в безпеці.
А робот не мав душі, так вважала Еліна, але у нього були біометричні сканери.
Еліна бачила, як модний прототип ледь помітно повернув голову до Матіаса. Оптичний сенсор прототипа за мілісекунду зчитав розширення зіниць хлопчика, мікроскопічне підвищення температури шкіри та частоту дихання. Рівень кортизолу зростає. Увага падає.
Робот плавно змінив тональність своєї мови. Він знизив частоту звуку на кілька герц, активував спрямований аудіопромінь (парасонічний динамік), який чув лише Матіас,  і одночасно спроектував на планшет дитин  інтерактивну візуалізацію, що ідеально відповідала його поточному когнітивному фокусу.
Система спрацювала, Матіас кліпнув, глибоко вдихнув і спокійно повернувся до завдання. Істерику було скасовано на хімічному рівні.
Еліна відчула, як по щоці котиться гаряча сльоза екзистенційного жаху.
Вона завжди вірила, що педагогіка — це магія. Що емпатія, любов до дітей, людський зв'язок — це те, що неможливо алгоритмізувати чи замінити штучним інтелектом. Але прототип щойно довів їй інше. Людська душа, емоції дитини — це просто набір гормональних реакцій, які можна виміряти, проаналізувати і скоригувати за допомогою звукових хвиль та світлових імпульсів. Вона згадала ту цинічну лекцію на презентації проєкту: людина передбачувана, людська унікальність — міф. Банальне відео з котиками змушує чотири мільйони сердець битися в одному ритмі й генерувати мільйони однакових лайків. Тепер алгоритм прорахував і її дітей.
Прототип не любив Матіаса, для нього це лише задача, яку він ідеально збалансував. І результат був бездоганним. Діти були заворожені цією досконалою, стерильною присутністю, про Еліну швидко забули та не звертали увагу.
​Дивлячись, як Матіас заспокоюється від спрямованого аудіопроменя, Еліна відчула, як її власні пальці сильніше стискають чашку. Вона  бачила звіти в системі: показники засвоєння матеріалу в її колишньому класі злетіли на сорок три відсотки. Рівень стресу — нульовий. Громада в захваті. 
​«Яка різниця, що він нічого не відчуває? — подумала вона, дивлячись на теплий, спроектований нейромережею погляд андроїда. — Яка різниця, якщо з ним вони щасливіші, ніж були зі мною?».
​Робот ідеально вивіреним рухом погладив хлопчика по голові. Матіас замуркотів від задоволення, підставивши маківку під силіконові пальці. Еліна опустила погляд на свій планшет. Червона кнопка здавалася безглуздою. Їй не було від чого рятувати цих дітей. Хіба що від їхнього власного, занадто недосконалого людського майбутнього. На екрані планшета, прямо над кнопкою блокування, з'явилось свіже системне сповіщення від адміністрації: «З наступного місяця експеримент визнано успішним. Уся паралель переходить на системи D.A.T.I. Тьюторам безпеки підтвердити графік чергувань».
​Еліна підвела очі. На стіні над дошкою висів старий шкільний годинник із стрілками, монотонно відраховуючи секунди світу, який більше не потребував людського серця, щоб функціонувати правильно.