Глава 34. Суданські хроніки і «Відкриті серця» Частина 1. Зайвий показник.

Час: 8 місяців до основних подій (через 4 місяці після Амазонки).

Локація: Південний Кордофан, Судан. Блокпост біля нафтопроводу.

POV: Ніколас «Нік» Хардінг

Судан пахнув розпеченим піском, дизелем і безнадією. Термометр показував +45°C у тіні, але тіні тут не було. Було лише сонце, яке намагалося тебе вбити, і місцеві повстанці, які намагалися зробити те саме, але з меншим ентузіазмом.

Ти думаєш, це ми воюємо? — Гамалій випустив дим, не відводячи погляду від заграви. — Ні, це Тіло Бога бореться з раком. Кожна ракета — це доза хіміотерапії. Боляче? Так. Руйнівно? Безумовно. Але якщо Організм вирішив, що ця частина тканини стала "раковою", він випалить її в нуль. А ми — просто інструменти в його руках, скальпелі, які вважають, що у них є свобода вибору.

Ми сиділи під бронею нашого «Хамві», намагаючись не рухатися зайвий раз, щоб не пітніти.

— Де ти, в біса, дістав яблуко в пустелі? — ліниво запитав Ленні, дивлячись на Рюка.

Рюк, японець з фарбованим у білий колір волоссям до плечей, наш снайпер, сидів у позі лотоса і хрумтів зморщеним, напівсухим яблуком. Він виглядав дивно щасливим.

— Боги смерті люблять яблука, — усміхнувся Рюк своєю фірмовою кривою посмішкою. — А місцеві торговці люблять долари.

— Ти псих, Рюк, — зітхнув Ленні.
— Хто знає, може і так. Був би нормальним — тут би не працював, — підморгнув Рюк і відкусив ще шматок.

Я сперся спиною на колесо, витягнувши ноги. Гарік сидів поруч. Навіть у цій печі він не пітнів, хоча його система охолодження гула ледь чутно, як старий холодильник. Ми обидва займали занадто багато місця.

— Ірландцю, посунься, — буркнув я. — Ти затуляєш мені вітер. Хоча який тут вітер... фен гарячий.

— Мої габарити незмінні, Нік, — спокійно відповів він. — До речі, я провів аналіз антропометрії нашого загону. Твій зріст 197 сантиметрів ідентичний моєму. Це статистична аномалія для людини. Твій індекс маси тіла...

— Це не аномалія, бляшанка, — перебив я, роблячи ковток теплої води. — Це генетика. Мій батько був англійським військовим, шафа два на два. А мати — грекиня.

— Грекиня? — здивувався Ленні. — То ти у нас напівбог? Може Арес? Чи родич Аристократа?

—Ні, ми не родичі з Арі. Щодо родини, бабуся відгодовувала мене оливками, фетою і бараниною, поки я не почав в двері не влазити, — усміхнувся я спогадам. — Грецька кухня плюс англійська порода. Вийшло те, що вийшло.
— Ефективна комбінація, — підсумував Гарік. — Підвищена витривалість і схильність до... гучних суперечок.

Я штовхнув його ліктем. Він навіть не похитнувся.

Ідилію перервав тріск рації.

​— «База» всім постам! — закричав черговий. — Конвой наших суміжників ПВК «Відкриті серця» потрапив у засідку в квадраті Ж-8! У них вантаж медицини для всіх нас. Замовник вимагає негайної підтримки! Хто ближче — вирушайте на захист! 

— Прийнято! — гаркнув Міллер у рацію.

Ми застрибнули в наш броньовик. Я ледве втиснув свої майже два метри зросту на сидіння поруч із такою ж величезною махиною Гаріка. ​Рюк кинув огризок чергового яблука у пісок. Машина почала швидко рухатись до цілі.

— «Відкриті серця»... Іронічні покидьки, — пробурмотів Рюк, перевіряючи автомат. — Кажуть, колись вони буквально вспарювали грудину ворогам при зачистці. Тепер маскують свою м’ясорубку під красивою назвою.

​— Але якщо цей вантаж згорить, нам до кінця контракту доведеться лікуватися подорожником, якого тут здається немає. — кивнув Ленні. — І у них у таборі єдині нормальні медики на триста миль навколо. Поки Арі поїхав доглядати за немовлям та дружиною, нам доведеться розраховувати на них. 

Бій був коротким і брудним. Ми влетіли в село на двох джипах, поливаючи вогнем усе, що рухалося і тримало зброю. Гарік працював як хірургічний інструмент — короткі черги, жодної зайвої кулі.

Ми відбили атаку і супроводжували залишки колони «Відкритих сердець» до їхнього укріпленого табору.

​Я не відразу зрозумів, що мене зачепило. Просто в якийсь момент адреналін відійшов, і я відчув, як по боку тече щось гаряче.

​— Нік, у тебе пошкоджено захист, — спокійно констатував Гарік, підхоплюючи мене під руку, коли ми в'їжджали в їхній табір. — Велика крововтрата.

​Нас зустріли похмурі мужики з емблемами «Серденько». З медичного намету вибіг лікар у закривавленій зеленій формі. Доктор Алекс.

​— Цього на стіл! Живо! — гаркнув лікар низьким голосом.

Я прокинувся від болю і запаху спирту. Я лежав на столі. Наді мною схилився лікар у брудній зеленій формі. Молодий хлопець, середнього зросту, приблизно 175 см, не худий — кілограмів вісімдесят живої ваги. З-під тактичної бандани вибивалася коротка, стильна стрижка — занадто акуратна для цієї діри. Навіть крізь біль і маску я помітив, що у нього занадто правильні риси обличчя. Красунчик, чорт забирай.

​— Тримай його! — голос лікаря був низьким, хрипким, зривався на командний крик. — Де анестезія?!

— Скінчилася! — кричав хтось у відповідь.

— Чорт... Тримайте його, я мушу дістати осколок!