Глава 20. Перформанс: нірвана у червоному

Локація: Борт приватного джета D.A.T.I. Десь над Гімалаями.

Час: 04:00 ранку.(День 8)

У роті був присмак грузинського вина, авіаційного палива та зубної пасти.

Я дивився в ілюмінатор. Там, унизу, були лише сніг, каміння і темрява. Тибет. Дах світу. Або його горище, куди закидають непотріб. Не знаю, просто фрази кліше, сам побачу і зроблю висновки, який він, той Тибет.

— Сер, — пролунав голос Сета. — Ми входимо в зону турбулентності. Рекомендую пристебнути ремені.

— Я рекомендую тобі помовчати, Сете, — прохрипів я, не відриваючи погляду від темряви. — Турбулентність — це єдине, що нагадує мені, що я ще живий, а не став частиною крісла.

Я потер очі. Вони пекли, ніби туди насипали піску з того клятого австралійського пляжу.

Я відкрив календар у телефоні.

Сідней. Окленд. Тайбей. Мехіко. Марфа. Батумі.

Шість міст за два тижні.

Колись, у минулому житті, тобто два тижні тому, я думав, що відрядження — це романтика. Але у такому темпі, це пекло, але хто ж знав, хто ж знав…"О, Натаніелю, ти летиш у Париж? Побачиш Ейфелеву вежу!".

Ідіоти.

Я бачив тільки вантажні термінали, задні двори складів і кров, супротив.

Так, у мене були "вікна". Півдня там, півдня сям. Наприклад, ніч у Мехіко, поки ми чекали на інформатора. Але це був не відпочинок. Це була "технічна зупинка". Ти лежиш у готелі на накрохмалених простирадлах, дивишся в стелю і слухаєш, як гуде кондиціонер, а твій мозок продовжує рахувати траєкторії куль і відсотки за кредитом.

Цього недостатньо.

Мій ресурс вичерпано. Моя батарейка показує 1%.

Я дістав телефон. Сигнал супутникового інтернету був слабким, але стабільним.

Додаток банку. Оновлення балансу.

Кружечок крутився вічність. Я затамував подих. Якщо Марта мене кинула... якщо вона не провела платіж... я накажу Сету розвернути літак і ми полетимо прямо в офіс бухгалтерії. І я на радощах влаштую там "Протокол 0".

Дзинь.

Зелені цифри.

Бонус. Надбавка за шкідливість. Компенсація за понаднормові. І повернення витрат за зарядку роботів, хоча вона зрізала 15% за "нецільове використання електроенергії", от зараза!

Я видихнув.

Іпотека закрита на три місяці вперед. Брекети Лізи оплачені.

— Марто, — прошепотів я, цілуючи екран. — Ти стара канцелярська відьма, але я тебе люблю!

Я сховав телефон. Гроші — це добре. Гроші — це свобода. Але гроші не можуть купити мені нову спину і нову нервову систему. Хоча, спину можна, суто гіпотетично, відновити, знову ж таки, за гроші. Гроші підняли мій настрій.

— Сете, — гукнув я.

— Я тут, сер.

— Як тільки ми заберемо цього "Будду" з гори... Як тільки я здам його Алану... Я йду у відпустку.

— Відпустка: період часу, коли працівник звільняється від виконання трудових обов'язків, — відкарбував Сет. — Тривалість?

— Два тижні. Ні, місяць. Я вимкну телефон. Я поїду туди, де немає Wi-Fi, немає роботів і немає людей. Я буду сидіти в білій кімнаті і дивитися на білу стіну. І якщо хтось постукає у двері, я вистрілю крізь них, не питаючи "хто там", спущу весь магазин і зроблю з них друшляк. 

— Це звучить як опис камери в психіатричній лікарні, сер.

— Це звучить як рай, Сете.

Літак трусонуло. Ми почали зниження. Вуха заклало. 

— Підходимо до Лхаси, — доповів пілот по гучному зв'язку. — Температура за бортом мінус двадцять. Кисень розріджений.

Я застібнув ремінь.

Останній ривок.

Останній "Баг".

Прототип 841. Робот, який шукає Бога.

Яка іронія. Я лечу до нього, щоб показати йому, що Бога немає. Є тільки я, ін'єктор і втома.

— Готуйте термобілизну, бляшанки, — грайливо скомандував я, перевіряючи пістолет. — Ми йдемо в гори. Я зніму цього просвітленого з вершини, навіть якщо мені доведеться тягти його за ноги всю дорогу вниз! А потім піду в барбершоп… до Франчески, у Сан-Хосе.

Я подивився на своє відображення в темному склі.

Червоні очі. Щетина. Сіра шкіра.

Я виглядав гірше, ніж ті, кого я вбивав або збирав.

— А потім — відпустка, — повторив я як мантру. — Тільки відпустка. Або я сам себе вимкну.

Літак пірнув у хмари, несучи мене назустріч останньому гріху в цьому марафоні.

***

Локація: Тибет. Гірський хребет поблизу Лхаси. Висота 4500 метрів.

Час: 10:03. (День 8)

Сніг був сліпучим, як операційна лампа, спрямована прямо в очі. Вітер вдарив мені в обличчя, як рев натовпу на стадіоні, але при цьому намагаючись здерти шкіру з обличчя. Світ навколо був чорно-білим. Чорні скелі, білий сніг. Це були ідеальні, стерильні декорації. Не вистачає тільки головного героя.