Основна частина

– Славік, біжи скоренько сюди, біатлон починається! – дружина, колишня спортсменка-легкоатлетка, волає на всю квартиру, ніби хоче, щоб усі сусіди чули, щоб засіли біля екранів телевізора й тряслися-підскакували близько двох годин, як вона. Біатлон тепер для Віки – все, вона ним живе цілісіньку зиму, готова не їсти й не спати, аби перед очима мелькали спортсмени з гвинтівками й на лижах.

   – Нема на шо там дивитися, наші знову науку завалять, призового місця їм не бачити! Пройшли ті часи, коли ми з подіуму не сходили, медалі хоч якісь брали.

   – Сьогодні вийде, побачиш! Я загадала, сьогодні наші точно в срібло заїдуть!

   – Яке срібло? Про шо ти говориш, якшо в десятку попадем – добре буде! Коли ти навчишся вже розуміти: все це – тільки шоу, розводка, на допінгу все тримається. В кого є доступ до сильних препаратів – той жене мов на мотоциклі, а в кого немає – теліпається позаду, картинку створює для глядачів, аби бачили конкуренцію-суперництво та аби гроші платили. Скільки разів тобі це казати?.. Дурня!.. Я змалку болів за наших у футболі, чи біатлоні, готовий був землю за них гризти, а зараз – наче відняло. Не вірю більше. Договорняки й фармацевтика.

   – Та сідай ти й помовч трохи! Давай подивимся разом, як в старі добрі часи! І перестань мені плести одне й те саме: про той допінг! Шо ти заладив: допінг… допінг… Їх же там перевіряють, заставляють аналізи здавати, інколи хтось і попадається, але не всі ж! Буває… Хтось форму спортивну втратив, сили не має, тоді йде на ризик, вживає шось стимулююче, а так шоб постійно, і всі, як ти кажеш – не вірю! Бути такого не може!.. Добре, хватить сперечатися! Дивимся! Остання гонка-естафета в цьому сезоні, перерва буде аж до нового снігу.

   Наші потрапили в десятку, зупинилися рівно на десятому місці.

   – Я ж тобі казав! – підвівся зі стільця В’ячеслав. – Тільки час згаяв! Краще б поличку в кухні прикрутив – впаде скоро.

   Розстроєна невдачею любимих спортсменів, Віка схватилася за кляту поличку, немов потопаючий за уламок дошки:

   – Ти б мені за ту поличку не нагадував, задовбало, знаєш! Сто разів казала: прикрути-прикрути, й ніби не чуєш. Ждеш, шоб на голову звалилася?.. Хазяїн! Менше за шахами сиди з сусідом, тоді може хоч трохи порядок у хаті буде, а то – наче без чоловіка живу, самій тре за молотка братися!

    – На своє подивися! Шо ти мені з тим молотком?.. В тебе он чайник вже так закіптюжився, шо дивитися гидко! Яка хазяйка – такий хазяїн! І не треба мене носом тикати в ту поличку, сам вирішу, шо з нею робити й коли, не збираюся тебе питати!

   – Ах так! Чайника закіптюженого побачив?.. То йди ти знаєш куди зі своїм чайником? Стирчиш перед очима!

   Сварка, започаткована невдалим біатлоном, ледь не дійшла до бійки. Однак В’ячеслав зумів вчасно зупинитися. Якось раптово глянув на себе з боку, й відчув потребу всамітнитися, покинути квартиру, насичену негативною енергією.

   «В село, чи шо?», – мелькнула в чоловіка думка. «Треба нам відпочити одне від одного, а то одноманітне життя в чотирьох стінах з’їсть остаточно. Залишаться від такого вдалого й гарного шлюбу – одні кості. А нам із Вікою ше жити, внуків хочеться діждатися, діти розбіглися, може будуть заглядати, коли своєю малечею обкладуться, схочуть на бабу-діда часом оставити».

   В старий рюкзак вмістилося все для подорожі: бутерброд, пляшка води, такий-сякий одяг, електрична бритва, книжка, аби було чим голову забити в поїзді, а ще різний дріб’язок, який може й не згодиться, але точно не помішає.

   Віка на збирання чоловіка уваги не звертала. Мабуть, жила ще біатлоном. Нічого не хтіла ні бачити, ні чути, ходила по кухні щось мугикаючи одноманітне й нервово перекладала посуд із місця на місце. Згодом відволікла подруга – телефонним дзвінком. Тепер надовго. У них багато спільних інтересів: коти, кава, серіали, ядуче пройтися по знайомим і подружкам – на пів дня хватить.

   В’ячеслав, при виході з квартири, кинув до жінки: «Пока!.. Я на село, може нескоро назад!». Дружина лише кліпнула очима, злегка обернувшись в його бік. Показала, що не до нього зараз.

   На вулиці ледь-ледь віяло сніжком, він танув впавши на тротуари й дороги – плюсова температура, зима збирається покидати місто й сховатися ненадовго кудись в далекі ліси, аби пересидіти там останні свої години. Як не як – березніє, он вже горобці стали весну вчувати, так розійшлися на тополях, що від їхнього цвірчання-галасу на школярів нападає нестримний регіт, а дорослі люди й собі посміхаються. Всі в чеканні оновлення.

   Якщо навпрошки – дворами, до швидкісного трамваю хвилин зо п’ять. Знайомі борщагівські квартали стали мелькати, прощаючись, у вікнах трамваю. В’ячеслав дивився на міську забудову й дивувався, як швидко ростуть нові будинки, скоро й небо затулять від сонця, буде наче в кам’яному мішку. За багато років він так і не зжився з містом, не поріднився з ним. Інколи відчував, що задихається в ньому. А колись так стримився потрапити в столицю, радів, коли випала така удача, коли знайшов тут роботу, оженився, отримав квартиру, любив хвалитися про таке своїм друзям. Однак село не відпустило, сиділо десь глибоко за пазухою, тихенько нагадувало про себе в згадках, снилося часом, змішалося в пам’яті з дитинством, юністю, набуло в думках таких привабливих форм, що аж лоскотало. Кажуть: це ознака старості, коли більше живеш спогадами, ніж планами-мріями. Хоча ніби й ранувато – лише недавно п’ятдесят стукнуло. Ще жити й жити, аби тільки було за що чіплятись. Але ж не за біатлон і каву, як Віка, хотілося чогось більшого, значимішого, як не пафосно звучить: не мішало б послужити суспільству, щось корисне зробити для людей.