Частина 1

Навколо була темрява. Дивно, як так вийшло? Ще мить тому я був на території замку, захищав чарівний світ і вершив свою вендетту, а зараз? Останнє, що я пам’ятаю, — зелений спалах. Я чудово розумію, що це означає. Я знову помер, чи не так?

У першому житті я був ніким. Просто людина, яких тисячі. Вивчився, став працювати за пропозицією батька, у його фірмі. Ми займалися продажем великої техніки з-за кордону і загалом досягли успіху. У мене навіть була наречена.

Хах. Любові в цих стосунках було не більше, ніж сенсу в цьому першому житті. Нас познайомили батьки і, бачивши, що ми непогано ладнаємо, поспішили укласти шлюбний контракт. Пам'ятаю той день, коли нам про це оголосили батьки.

Самара, а саме так звали дівчину, яку мені нав'язали, в момент оголошення сторопіла і не промовила ні слова за весь вечір. Але з тих пір, наші, здавалося б теплі, дружні стосунки пішли коту під хвіст. І я навіть не можу її звинувачувати.

Тоді мені було майже двадцять, а їй вісімнадцять. Я був замкнутим хлопцем, який дуже любив читати, що загалом і пов'язувало нас. Це ж і стало причиною контракту. З тих пір вона зненавиділа як мене, так і книги, але було вже занадто пізно.

Наші батьки вже здійснили злиття компаній, і розрив заручин прийняти не змогли б обидві сторони. Ось так я і застряг у стосунках, побудованих на бажаннях батьків. З того дня Самара була холодна до мене і, напевно, добре, що справа не дійшла до весілля.

Напередодні зустрічі випускників коледжу я їхав гірською дорогою до одного з наших великих покупців. Йшов дощ, і я намагався не гнати машину занадто швидко, але моя передбачливість мене не врятувала. Через погану видимість я пізно помітив фігуру якогось звіра на дорозі, а в спробі його об'їхати — вилетів за огорожі й стрімголов покотився вниз.

Незважаючи на поширену думку, я помер не одразу і навіть не від зіткнень зі скелями. В самому низу, біля підніжжя гори, була річка. Вона не була глибокою, її можна було без проблем перейти вбрід. Якби не моє приземлення на дах, все могло б бути інакше.

Сил не було. У мене боліло все тіло і в першу чергу груди, які міцно притискав до сидіння ремінь безпеки. Попри те, що я був живий, я не міг поворухнутися через гілку, що пройшла крізь лобове скло і прибила мене до крісла. Дихати було дуже боляче і в кабіну почала прибувати вода.

Не знаю, як довго я пробув у такому положенні, та й це не має ніякого значення тепер. Я захлинувся, уявляєте? Впавши з гори, отримавши стільки травм, я захлинувся в дрібній річці. «Доля дійсно незлюбила мене», — подумав я в останню мить.

Як не дивно, я не боявся смерті. Незважаючи на всю фінансову успішність і здавалося б прекрасне життя, я так і не пізнав у ньому щастя.

Потім була темрява. Біль пішов, що можна вважати удачею. Якийсь час я був у цій темряві. На мій подив, я чув голоси, звуки, розмірений стукіт, немов биття чийогось серця. Якщо подумати, те ж відбувається і зараз.

Я був всередині іншої людини, але усвідомлення цього прийшло набагато пізніше, а саме в день мого народження.

У другому житті я народився в Англії, в кінці двадцятого століття. Ах, так, у першому світі мене звали Себастьян Кафка, і я був другим поколінням іспанської сім'ї, що емігрувала в США.

У другому ж мене назвали Томас, Томас Батіста і знову моя сім'я йшла корінням в Іспанію. Дивний збіг, чи не так? У цьому світі у мене була тільки мати. Батько втік, дізнавшись, що його «дівчина» при надії. Мудаками світ повниться, чи не так?

В цілому, нове життя мені припало до смаку. Мама, Елізабет, була чарівною дівчиною і тільки жахливий смак у чоловіках був її найсумнішою рисою.

Час йшов, я ріс і всіма силами допомагав матері. Вона працювала на заводі ткалею, намагаючись заробити нам на життя.

Варто уточнити, що в минулому житті мама померла при пологах моєї молодшої сестри. Сестра ж, на мій превеликий жаль, теж не затрималася надовго, що залишило нас з батьком оплакувати втрати. Мені було всього п'ятнадцять, коли рак відібрав у мене тринадцятирічну сестру.

Але це було в минулому.

Все змінилося в день мого одинадцятиріччя. До нас на поріг заявилася жінка в дивного вигляду сукні, яка згодом виявилася мантією. На ній був гострокінцевий капелюх, що в кінці 20-го століття виглядало абсурдно.

Ось тільки її слова виявилися ще більш неймовірними. Жінку звали Мінерва Макґонеґел, і вона була заступником директора школи. Тоді я згадав старі книги про чарівний світ, які читав у першому дитинстві, і я був приголомшений.

Школа, а саме Гоґвортс, виявилася саме такою, як описувала її письменниця. Магія була дивовижною.

Виявилося, я був так званим маґлонародженим. Але це мене зовсім не хвилювало. На дворі був 1987 рік, а точніше 27 липня 1987 року, і до подій, описаних у книзі, залишалося ще чотири роки. Чудно, подумав тоді я, так навіщо ж мене закинуло в такий ранній час. Як би там не було…

Книги я пам'ятав мало не напам'ять, ось тільки… Світ був явно далекий від історії, описаної в них. Але про все по порядку. До школи я, звичайно, пішов, хоч маму довелося якийсь час умовляти. Розподілили мене до воронів — капелюх навіть не встиг торкнутися моєї голови, так що це була удача.

Через свій ментальний вік мені було дуже складно знайти спільну мову з однолітками мого нинішнього тіла. Так було з самої молодшої школи. Що можна говорити про школу магії, у населення якої і здорового глузду то і не було? За чотири роки, що минули до описаних у книзі подій, я зміг завести всього лише одного друга, вірніше подругу.

Ебігейл, була чарівною, попелястою блондинкою з холодним, суворим поглядом і найчастіше — беземоційним обличчям. Вона теж була вороном, як і я, що і стало причиною нашого знайомства. З самого першого дня, першого помаху чарівною паличкою, я був зачарований магією.

Вірний своїй пристрасті, я проводив більшу частину часу за читанням книг і вивченням магії, з чого і почалася наша дружба.