Бабуся поганого не порадить

Їх старенький дім знаходився поряд із ровесницею-школою. Знаходився, бо влітку вона впала. Пощастило, що ніхто не постраждав. Услід і їх п’ятиповерховий будинок признали, нарешті, аварійним і примусово стали виселяти. Поставили на позачерговий облік для отримання житла й за бажанням поселяли Івася з бабусею в гуртожиток. Точніше його лише одного, а бабусю могли влаштувати тільки в притулок для престарілих, оскільки гуртожиток і так був забитий. На винайм квартири потрібні були гроші й чималі. А де їх заробити, коли й роботи нормальної нема? Скрипкою він заробляв трохи, та хватало лише на проживання й тарифи. Вантажником би влаштуватися, грошей відкласти, тільки часу дали зовсім небагато на виселення. Одначе сам і винен – до останнього тримався за скрипку, щоб не розгубити навики, та справою по душі займатися. І зайняти ні в кого. Одні вони з бабусею на білому світі. Навіть санітаром в притулок і то не беруть. Тільки своїх. А так би кожен день із бабусею проводив. Ну, нічого, Івась сьогодні збирався на серйозний виступ. Якщо все вдасться, то грошей на перший час повинно вистачити.

Бабуся в’язала йому светр. І що він робив би без її золотих рук? Прикро, тільки пересуватися бабусі важко й вона все менше покидала свого улюбленого крісла-гойдалки.

– Не забудь надіти шапку, ще вчора зв’язала, а ти забув, – бабуся проговорила всю фразу монотонним голосом, начебто ні краплинки й не сердилась на його забудькуватість. Але погляду від спиць не відірвала. Вірний признак, що образилася.

– Обов’язково, надіну, бабусю, – заспокоїв Івась і заклацнув футляр для скрипки.

– Ти виступатимеш у групі чи сольно? – усе той же рівний голос.

– Сольно, бабусю, сольно.

– Значить, ніхто не нагадає, повторюсь зараз, не забудь надіти шапку.

– Пам’ятаю, пам’ятаю, бабусю, – одмахнувся Івась, поправляючи метелика й обтрушуючи піджак. Раз він йде на виступ, то й виглядати повинен відповідно. Хай під курткою й не буде помітний його наряд.

– Перший сніг уже випав. Перестань форсити й хоча шапку надінь.

Бабуся завжди на варті.

– Звичайно, надягну. І рукавички, а то руки замерзнуть, як я буду перед серйозною публікою виступати?

– І то правильно, скільки можна по переходам микатися? І шапку не забудь надягнути.

– Бабусю, в мене там місце проплачене, причому в столичному переході я отримую більше, ніж на місцевих концертах. Так надягну шапку, надягну. Ну, все, побіг, надіюсь, скоро повернуся.

***

Івась м’явся перед дверима. Футляр був відкритий. В ньому, щоправда, сьогодні інший інструмент. Може якраз через це хлопець ніяк і не заходив. Лише мріяв про те, як зараз виступить і заробить купу грошей. Тоді вони зможуть переїхати в найману квартиру з бабусею. Ох, точно! Дякую тобі, бабусю! Ледве не забув. Івась надягнув балаклаву й тепер сміло штовхнув двері:

– Стояти, всім руки догори – це пограбування!