Розділ 4.4

Ільдара тим часом мазнула поглядом по дзеркалу, випадково помітивши, що її ліва цицька пішли гуляти далеко вниз. Зазвичай вона одягала бюстгалтер, але наразі він висів на ручці крісла, бентежна чоловіків.

- Ми завітали до вас у пошуках злочинця, який пограбував лавку з весільними сукнями та втік у невідомому напрямку.

Камара пригадала свій недавній похід магазинами з одягом і схвильовано прикусила губу. Невже змогла себе чимось підставити? Чи знайшлася добра людина чи гном із сусіднього району, що тицьнув у неї пальцем? Є ж такі люди, що вигадають на тебе що завгодно, навіть якщо ти не приймала у цьому участі!

- Ми отримали свідчення, що це міг бути ваш онук, - повідомив один із гостей, поки його колеги оглядали будинок. Навіть на горище сходи знайшли.

- Господиня, відкрийте, - подав голос той самий страж, що тільки но підставив сходи до дверей у стелі.

Ільдара взяла швабру і вперши її в стелю насилу відчинила горизонтальні дверцята. Замок, який висів там лише для вигляду з гучним брязкотом впав на підлогу.

- Так, а що саме говорять про мого онука? - відставляючи швабру до стіни, поцікавилася старенька.

- Кажуть бачили низькорослого лисого чоловіка, який тікав у бік житлових кварталів, кульгав на праву ногу. За всіма ознаками очевидці впізнали вашого онука Ґідеона. Якщо ви знаєте його місцезнаходження, то маєте негайно про нього повідомити.

Ільдара некрасиво відкрила рота. Свого вигаданого родича вона уявляла високим красенем із густою темною шевелюрою, блакитними очима та красивою білозубою посмішкою. Саме так його при нагоді й описувала. Але «лисина», «низький зріст» і ще кульгавий на одну ногу, серйозно?!

 - Ви впевнені, що кажете про мого онука? - намагаючись зберігати спокій уточнила Камара. - Мого онука звуть Авраам і він не живе тут, - бабуся озвучила інформацію, яка була «правдою» щодо її підроблених документів. Решта була чистої води її вигадкою!

- Ми маємо чотирнадцять свідків, які стверджують, що саме ваш родич скоїв крадіжку. Сподіваюся, ви не заперечуєте, що ми пробудемо у вашому домі якийсь час. Якщо він справді не мешкає в Міді, то йому потрібно буде кудись повертатися. А куди, якщо не до бабусі?

Деяка логіка в цьому була, але… прожити цілу ніч, а то й більше у суспільстві вартових?!

- Може ви будете чергувати надворі? А то я трохи збентежена вашою компанією, - оглядаючись на трьох міцних хлопців запропонувала самотня пенсіонерка, намагаючись непомітно заправити груди, що втекли, в штани. А що? У неї завжди тільки одна цицька була! То вам здалося...

– Ні. Можете не переживати, ми вас не збентежимо. Навіть не заходитимемо у вашу кімнату, щоб не потурбувати ваші сновидіння. До речі, де ж вона? – сторож озирнувся у пошуку таємних дверей. - Її також було б непогано оглянути.

- Я сплю тут, - Камара вказала на диван, який з ранку насилу склала, щоб поганяти тарганів та пил. Тепер на ньому сиділи два вартові, які чекали вказівок від старшого колеги. – Але ж я вам можу запропонувати крісло!

Головний страж приземлився в нього і після нетривалого, але підозрілого хрускоту встав.

- Не турбуйтеся, воно давно вже тріщить, - ніяково усміхнулася бабуся, пригадуючи, як після випитого зілля звернення вмостилася в нього всіма своїми неосяжними тілесами. – Але можу запропонувати стілець! Один на трьох, щоправда. Був ще другий, але той також трохи хрускотить.

Камара швиденько збігала до другого приміщення, де була кухня та комора, і притягла табурет.

- Ви не соромтеся, сідайте! А я чайку вам зроблю, - вона втекла назад, щоб через десяток хвилин принести потріскані чашки з каламутною коричневою водою і блюдце з сухариками. Сухарики були тут ще до її появи в будинку. Трохи подумавши, принесла й льодяники.

- Ось, будьте як удома!