VII Зрада

     То було так. Він був бідний хлопец а вона з багачів. Ну тай як то є не раз. Ну раз ти менше маєш значить ти менше варта. То все так дивилися на всіх. Так як колись так і тепер. Але він буде хотів сє з тов дівков жинити. А її родичі не були конче довольні такім зятем. Але ніби-то нічо так сильно не казали. Може чекали шо самі сє розійдут. Бо то тоже так бувало. Не раз ходили, ходили разом а потім сє розходили. та й так було найкраще. Бо тоди ніхто винен не був. Ну тай вони ніби-то нічо не казали. Але так між собов шось та й говорили. Бо дівка спочатку ніби так була не проти з ним. А потім, мало по малу почєла дечь тікати. То там в місті сє затримає, то не виходит до нього. ну одним словом, начєла йго уникати. Ніби-то сє вчити має. Ніби-то ще шось. 
    Ну а він хлопець простий. Вірив в то то. Але хтось нарешті розказав, шо видів її в місті там, де сє вчила, з якимось панком по під руку. Той спочатку не конче в то вірив. Бо як. Та то такого не було в селі аби так дівка то з одним то з другим бігала. То мала бути якась поважна причина аби сє розійти. А не тако-во як тепер. Хто шо хоче і з кім хоче. То було якесь слово, була якась честь. То як дівка дала слово шо буде з ним то воно мало вагу. Люди довіряли одно одному. Ну та було всяко в житті. Було ш сє розводили, шо лишели, шо тікали, шо на віру сиділи. Але то дуже мало. Рідко хто. Дівка мала бути газдинев і мала мати слово. Бо то потім з нев сє мали інші рахувати. А не просто таково. Тим більше шо всі в селі між собов сє знали. Тут була родина, знайомі. Не раз тако, як треба,  то тато сє мав шо в кого попросити. Не так – шо ти робиси шо хоч. Помагали люди одно другому. Радилися. Не раз поважні ґазди прийдут до нас, тай шось сє радєт там. Той то скаже, той то. Та й так жили. 
    Тай той хлопчина десь запримітив шо вона дійсно десь пропадає в місті, то шось з вже себе кладе не знати шо. Таке ніби хто знає яка пані. Але він не раз ї стрічав з поїзда. Бо старий де мав чєс все їхати. Не раз давав йому коні тай той їхав до стації. Або як була файна погода то пішки. Але всьо одно треба було йти далеко. Ще й так попри ліс стежка була. То троха скорше але попри самий ліс. 
Ну та й раз вона мала приїхати якось на весні. А її нема тай нема. Ну та старий взєв коні тай поїхав. А той, ш там робив на стації каже шо вона ше позавчора сходила з поїзда. Каже шо приїхала, та й вийшла сама та й пішла. Бо то і так могло бути. А то шо такого. Як файно тепло, а всі на поли то портфель  рукі тай пішком до села сє мусіло. Тоди старий їде додому, робит рух. Пішли д поліцая в селі аби шукати. То ж не було ані телефонів ані тих шо тепер мобільних. Ну тай обшукали всьо – ніде нема.  І того хлопцє ніде ніхто не видів. Кажут, шо пішов десь ніби-то до лісу тай ше сє не вернув. Бо не раз йшли на ягоди, або дрова рубали. То так на пару днів. Але пішли вони тов. стежков попід ліс і найшли ї сумку. Та й тогди начєли всьо підрєт обшукувати. То найшли її через три дни мертвов на дереві. На й подізра впала зразу на того хлопце. А його тоже ніде нема. Лиш старий Левко, дід шо жив там в кінци вулиці, то всьо їм розказав. Бо то він був сего хлопцє рідний вуйко по мамі. Каже, шо той прийшов до нього і всьо розказав. Шо він ї дуже сильно любив. І як він тєжко робит аби шось мати аби не виглядати бідним перед нев. І все бігає помагає. І найбільше то – шо він взнав шо вона собі там  в місті найшла коханцє. І вже вагітна була ввід нього. якогось там панського синка. І так сє каже розплакав шо страшне. Та й шо робити. Ну та й стало всім ясно в чім річ. Ну але вже пізно. Та й так його й не найшли. Дехто говорив шо він сє повісив після того, дехто казав шо нє. Але потім як німці прийшли в село, то дехто, потім вже казав, шо якийсь офіцер буде був подібний на нього. Ну чисто викапаний. Чи то правда. хто його знає. Але як дівка була така-во то так і пішла.