IV Привид о.Андрія

 Баба сиділа біля стола. Промені, що падали від свічки, відбивали її старечу постать.

-баб розкажи про старий монастир, той що на горі! -, просив його малий Владик.

-я тобі вже се розказувала,- помалу відповіла вона.

-але ти обіцяла ще про привида розказати  -,просив хлопчик,- ну будь-ласка!

-ну що ж…-з неохотою переводила дух стара,- раз обіцяла – значить мушу.

І він вкотре глянула на свічку, що горіла на столі.

-слухай -, почала вона,- це було справді дуже давно. Ще десь, за Панської Польщі. То ще певне мій дід може застав. Бо то він розказував. А може ще раніше. Не знаю. Але була така історія:

Кажут, що там де зараз стоїть кінотеатр був колись костьол. Файний був, великий. Його шпилі піднімалися в небо, ніби підпирали. А в середині який був. То не можна навіть описати. А які там були дорогі розписи на стінах. Красота одним словом.

В тім костьолі правив молодий ксьондз. Файний то був чоловік. Добрий, мудрий, розважний. Такий як має бути. Всі в місті його любили. Бо кожен мав з ним справу. Кожного він підтримав, потішив, порадив, комусь казали, шо навіть грошима помагав. І в нього ще було два брати. Молодші. Їх мама вмерла скоро так що цей ксьондз мусив ще за ними доглядати. Він називався Янек. А ті два то, Андрій і Бартко. Андрій був більш такий спокійніший. Він більше помагав братові, все був коло церкви, все щось там крутився. А Бартко нє. Він був середущим. Вмів файно малювати,писати, любив читати, кавалєркі. Ну одним словом, простий собі хлопець. Ну тай так рік за роком час минав. Хлопці повиростали і треба було десь їх притулити.

Андрій пішов до семінарії. Дуже був за тим, аби стати як брат. А так, як вже багато знав, то мав великі шанси рухатися по тій, їхній драбині догори. А Бартко не хотів бути ксьондзом. Ну тай видно, що й Янек так аж грошей не мав. Бо пішов хлопчина десь на роботу. То тогди тоже так було трудно. Але якось десь пішов. І не було їх в місті довго. Ой довго. Десь певно років зо сім. 

Потому вернуся молодший. Його послали ксьондзом до брата, бо Янек шось так заслаб був дуже. Ну він нібито на початках ще був добрий. Але потім, то що раз ставав все гіршим. Став гордим, зарозумілим, егоїстичним. Таким зробився наглим, що люди перестали аж до церкви ходити. І що вже не говорили. І що не просили. Не помогло. А Янека до того часу вже забрали з парафії. Десь його дали, казали, аж далеко на біскупа. Але чи то правда, то не знаю…

Тим часом Андрій дійшов до ручки. За три роки половина людей вже не йшла месу. Ну бо не було чого. Він лише на всіх кричав, обзивав, горланив. Казав, що мало йому грошей. Ну одним словом біда чорна. Нарешті дійшло до того – що завів собі в сусіднім селі коханку. То була тоже добра баба. Ну але що зробиш. Люди не витримали. Поїхали до біскупа. Той, приїхав, подивився, почав щось там випитувати, записувати. Хотів того Андрія вигнати за таке. Але що… Той мав добрі знайомства десь. Тай, казали,  що комусь файно заплатив аби справу вирішили. І ніц му ніхто не зробив. Але що, після того, той біскуп дуже скоро вмер таки. І казали, що то справа рук тої коханки. Бо поговорювали, що вони разом ворожили. Чи то правда то не знаю. Але її баба таки була ворожка. Ну але то ще не кінець.

То тривало таки досить довго. Аж поки нарешті та коханка не народила. Дитина була файна. Хлопчик. назвали так як і справжнього тата – Андрій. Але дуже якась не спокійна. Казали, що чули, як вона щось там заклинала над тим малим. Дитина росла. Але була якась не така. Щось було в нім. З дітьми він бавитися не міг. Всіх бив, калічив, мучив. Садист був страшний. Ну буває то буває з дітьми різне. Думали, що переросте. Бо є різні діти. Не раз мале то таке якесь вредне а потім виросте, зрозуміє та й стане краще. А то ніяк. Що раз то все гірше. Так вони існували роками. Не жили. Бо яке то життя. Просто були. І то так собі. Ну та роки йдуть. 

Малий підріс. А його забрали десь вище. Казали що став десь там, коло біскупа. Тепер він був важним там. Міг робити всього що хотів. А се була не дитина а деспот. А час минав… Хлопець ріс. Але ставав все страшнім збуєм. Діти з ним не хотіли бавитися. Все обминали, обходили, втікали.

То так тривало довго. Нарешті вже парубком той Андрій поїхав в ліс. І не вернувся. Тіло врешті знайшли десь аж пару днів чисто роздерте. Казали, що то на нього певно ведмідь напав. Але  старий Микола Віщун казав, що то чорти забрали його душу. Похорон був великий. Ну як не як, але молодий хлопець. Навіть корону несли. Але як підходили до церкви то такий вітер налетів, що не могли зайти. І мусили зразу на цвинтар нести трунву. І аж як закопали то тоді вітер стих. А старий про то нічо не знав. Як му сказали,то він аж поблід. Правда десь за два місяці він приїхав до сюда. Так постарів, що ледве ходив.  Сам цілий блідий як смерть. але нічо нікому ні слова не сказав. Лиш з палямарем шось довго говорив а той все чогось не погоджувався. Але що вони точно говорили, ніхто не знає до нині. Бо потому палямар казав, що старий Андрій просив аби той втворив вечір церкву. Ну але той ніяк не хотів. А так як ксьондза не було десь на той час, то дав ключ. Бо той був вищим каноніком і мав на то право.

А на друге рано найшли його задушеним за дзвіницев. Казали що аж лице було роздерте. Люди боялися спочатку підходити навіть. А поліцай,котрий обслідував труп, казав що виглядало ніби нещасного хтось моцний бив, бо був проламаний череп. Але кому би таке прийшло в голову? Та ніхто там не ходив, бо то була охорона. Цілу ніч ходили дивилися за порядком. Але ж хтось то зробив. В тої коханки чоловік вже вмер давно. Десь років десять перед тим. Так що нікому то було робити.