ІІІ Топельники

Діялося то досить давно. То ще старі люди розказували. В нас не далеко була ріка. Велика така ріка, широка, повноводна. А як розливалася, то затоплювала десь з півтора а може й цілих два кілометри в один бік. Або й більше. Уже навіть і не пам’ятаю. Там купалися. Туди корів гнали аби напоїти в літку. А вода яка чиста була. Все тепла в літі. Станеш отак-от, коло берега а тобі попри ноги такі маленькі рибки плавають.

Ми, коли ще малими були тай купалися там. Або як йшли до баби на інший бік, в друге село. А не раз йшли в лози жати корові трави. Там не раз рибу ловили. Ставили такі пакі і так там риба якось запливала і вже назад не могла вийти. А жінки все на ріці прали. О, та то було зовсім не так як тепер, що все є. І ще їм щось не догода. Та то було не раз і мороз і холод.

Тай так розказували, що дві жінки прали. І щось там між собою почали сваритися. Тай одна вдарила другу праником. І вбила. Судили її були. ну але що то дало? Вже покійниця від того не встане!. А та небіжчиця була вагітна. Тай вдома ще мала дитину. Чоловік сам лишився. Та й було потім, казали, що русалка плавала потім. Але чи то була правда, то не знаю. Не бачила нічого.

А от про дівчину, котру там десь замучили то вже було за моєї пам'яті. То було так, що там не далеко йшла колія. І від станції до села ще треба було йти зо два кілометри пішком. Ну тай в літі то байка. А от в зимі! Або пізно восени. А з нашого села деякі вчилися в місті. Хто мав гроші, тай посилав своїх дітей далі аніж сім класів. Але мусів все відпроваджувати до поїзда. А потім зустрічати

Ну а там була одна дівчина, що так вчилася. Тут закінчила добре. Тай поступила там далі до інституту. Тато мав гроші. Продав зерна, продав корову та й дав ї вчити. Бо що, мовляв, буде дівча сидіти в селі. Ну та й все зустрічав її з поїзда. Мав пару коней. Запряг і поїхав. Там від нього до станції було не так аж багато. Але раз вони всі робили, помучилися тай він не поїхав. Нічого. Вона приїхала з сусідом. То ще такий сусід був Войтик. Також мав доньку. То він все пильнував дівку. Аби де що не сталося. Добре дивився за своєю Югасею. Тай хто би її був там чіпав, як та Югаська була така пащекувата дівка. Але добре дуже вчилася. І файно там все на п’ять закінчила. То потім дали їй роботу десь в місті. Її посватав якісь військовий. Приїжджав до них в село. Такий ладний, високий, стрункий, світлий, на лице вродливий. Тай вона за нього віддалася. Тай потім мала з ним троє дітей. Тай так жили.

Добрий був чоловік. Нема шо казати. А та, ну та раз приїхала з ними. Другій раз ще там з кимось. Бо то так було. Як хтось не міг зустріти, то договорювалися що хто їде, той тай забирає. Таж не буде коні гнати два-три кілометри дурно. То що в селі не було що робити цілу осінь або весну.

А та Рузя навчила так їздити. А там були кавалери з сусіднього села. Тай не раз туди почала повертати. А старі обоє такі були трохи байдужі. А Рузі що раз менше вчила а що раз більше за кавалерами бігала. Ну та й так пройшло якийсь час. А нарешті. Мала раз приїхати додому а її нема. Тай нема вечір. Нема рано. Ну та й старі рушилися шукати. Попитали тих, що їздили той раз забирати дітей. Не сідала ні з ким. Але старий Карпо сказав, що видів як по неї якийсь хлопець приїхав. І вони поїхали десь туди, на друге село. Ну та то було не файно що так дівка вчинила. Але то байка. Аби жива. Ну та й вони ще почекали трохи. А її нема тай нема.

Нарешті пішли до поліцая аби шукати. Той їх добре виганьбив ще за то, що не дбалі такі. Але пішли. Шукали довго. Аж десь знайшли її на третій день замученою коло ріки. Тай так не найшли хто. Та знали ніби то. Але що, його тато був якимось начальником, та й заплатив. Тай по всьому. А дівка пішла. То потім говорили, шо виділи шось біле там, на тім місци. Але то хто там ночами ходив. А ті, що ходили то могли ще й не таке видіти від горівки. Але то таке.

А от був випадок, дійсно налякав був ціле село так, що аж потім воду переосвячували. То не раз на Йордан там ксьондз воду світив просто на ріці. То ніхто не ходив ніде. Зразу вийшли з церкви і на ріку. І там всі зібралися. І посвітили і все.

Ну а то якось було в зимі. То так трошки потепліло. Їхав чловік саньми по леді. Бо то моста не було. Міст був за шістнадцять кілометрів. То хто так май об’їжджати. Ну тай їхав чоловік саньми. Віз діти, жінку. Тай десь коло берега вже не далеко діл тріснув і всі пішли під воду.

А раз розказували, що жив один парубок. Файний був хлопець, вродливий на лице, статний, високий, стрункий. Але з бідної родини. Тата десь не було. Чи то вмер. Чи то забрали. А мама сама. Та й ще й молодші там брат чи сестра. Але була в сусідстві дівка. Ну та не була така аж файна. Але багачка. І так вони бавилися від дитинства. Ну та й поки не виросли. І він ходив до неї. Хотів женитися. Але її мама була проти.

«Що, – мовляв, – буде моя доця бідувати все життя з ним». Та й настроїла старого аби не позволяв їм зустрічатися. Старий був не проти, бо хлопчина був робітний. Але та стара відьма так його їла все, що мусів так само казати. Ну та й вони дали ту свою доньку  вчитися до міста. А вона ніяк не хотіла вчитися. Але мусіла. Бо що мала робити. А хлопець вдома тай робив, старався. Старому там щось все приходив помагав. Ну та той платив, казали. Але хто там знає як було. А стара вздріла що нічого не годна зробити, та й сказала тому хлопцеві що їх дочка там собі найшла якогось пана в місті аби цей не ходив більше до неї. Ніби то вона така добра, хоче йому порадити. А той так взяв близько до серця тай пішов та й  втопився. Там така якраз ріка широка на тім місці була. То після того там кожний рік на тім місці хтось топився. Говорили, що то утопленик утопленика тягне за собою.