І. Чорний монах

За вікном був вечір. Вони сиділи у двох. Він – малий, років шість-сім і вона – стара, змучена життям жінка. Онук і бабуся. Вони часто проводили зимові вечори у такій напів темряві. Тоді краще розповідалися історії, а малюк їх не просто слухав але все прекрасно уявляв. Він любив уявляти бабусині розповіді. Ні не просто уявляв – а повністю створював цілісну картину. Так, ніби це була не розповідь а ціле кіно в голові.

-баб, а ти так в вчора і не до казала-,Владик дивився як догорає свічка. Він любив ці розповіді, хоч як батьки протистояли цьому. Вони не хотіли, щоб їх син слухав ці «старечі маразми», бо мовляв, це погано вливає на дитячу психіку. Та для хлопчика навпаки це було найцікавіша казка дитинства.

-то що, розкажеш,-він повторив своє прохання.

-та розкажу, розкажу,-смучено відповіла бабуся.

Ці історії мали  трагічний кінець. Вони показували безглуздість людського пафосу, брехні, егоїзму, заздрості та інших людських прогріхів. Всі вони ставали для малого Владика чимось пророчим, чимось науковим. Це були не просто прості розповіді, замість вечірньої казки, котру дітям розповідали. Ні, це було набагато більше. Вони виховували у ньому щось вище, щось не дитяче, щось над можливе для його маленького розуму. А образи залишали помітні сліди в пам’яті, як не можна робити. З іншого боку – Владик не боявся тих страшних і трагічних моментів, котрі наступали в кінці. Ні. Він навпаки бажав це слухати. Йому подобалася містика. Щось таке, надприродне, щось не зрозуміле і страшне. Щось, що змушувало його маленький розум працювати в повну силу: боятися і мріяти, страхатися і досліджувати. Хлопчик з цікавістю поглинав усе, кожен образ, кожну фразу,кожен висновок, кожну деталь щоб створити у своїй світлій голівці цілий образ як на екрані телевізора.

-То було ще дуже давно. На тім місці вже й нічо ніде нема майже . Але колись там був дуже файний монастир. Великий. З моцними стінами. Казали, що то ще за Польщі був будований. А які там були стіни. Широкі. Такі широкі, що можна було возом проїхати по стіні. Навіть кулі з канонів не брали ті стіни. Там монахи ховалися від воєн. Тай не одного там переховували в себе. Там ніхто не міг нічо зробити. То аж вже в сорокових роках як бомбили – то всьо розрушили. Ніц сє не лишило з того. То тогди таки фест бомбили там. То от старі люди казали, що то через чорноо монаха…

Колись туда приїхав один молодий пан. Файний такий, високий, стройний. І дуже сє просив аби го приймили до монахів. Ну та вони спочатку тай не дуже шось хотіли то робити. Але вже потім якось приймили. Ну тай він там лишився з ними. Та ні, робив всьо шо казали. Справувавсє.

А десь перед тим десь за рік. То ще було теплло. Вже ближче під осінь. Монахи сидіди в себе по кімнатах а місєць так світить, такий великий, повний, аж близько виглядає коло землі. Таке полнолуннє. Ну і чуют як в поли, недалеко від самих мурів, вовк виє. Ну та тогди певне що вовки були. Але вже серед літа не підходи так близько до людей. А це такі так близько. Вони всі добре напудилися. Але шо робити. А тоди настоятель начав всіх збирати до каплиці. Всіх обійшли. А одного нема. Ну нема і всьо. Та його кімната закрита,відкривают а його нема. Лиш вікно відкрите. Так виглядало шо вискочив через вікно. Ті посвітили лямпов – ніде нема в низу. Ну та то вікно було високо. Десь я другий поверх або й вище. І шо вони його не шукали цілу ніч по всім монастирі – а нічо не могли найти.

На другий день, з самого рані, пішли знов шукати. Хлопа нема. Пропав. Але коло обіда, один чоловік сказав їм шо вчора щось відів як тікало в поле. Шось велике. Тай вони пішли туда шукати вполе. Ну всяке буває. То ше коли було. Ні телефона, ні світла, нічо. І десь на стернєнці найшли кров. Ну але то таке. Ну та шо кров. Хто там знав чія. Може вовки напали на когось. Ну але всі ніби були. Ніхто не казав, аби хтось пропав. Десь аж за пару днів найшли бідолаху роздертим в лісі. Ну та то таке, хто знає чого він відкрив вікно і вискочив. Ну то було дуже якось дивно. Та бо там все була довкола добра слава про тих монахів. Бо добрі були такі і чесні і з людьми добре велися. І помагали. І гроші не брали. А тут – як один взяв тай втік. Ні з того ні з сього. Ну та ніц не зробиш. Втік то втік. Ну але чого? І куда? Бо почєлися різні поголоси ходити. Ну та як то буває. Тай на всіх тих решта тінь  впала. Бо як то так...

Але десь за місец, може два, прийшов до них старець. То колись такі старці ходили. Вони були або бідні люди, або якісь старі монахи, десь йшли на прощу. Та й так спочивали десь або хтось переночує або в монахів. Ну та вони го запросили до себе. Заночували. А він їм таке то сказав. Шо той їх братчик продався дияволу. Він брехав їх весь той час. Сам був них економом і все казав шо немає грошей. Ну та й вони там шо знали. Нема та й нема. А він продавав потихенько їду, ше там шось звідти продав і гроші ховав. Бо хотів втікти гет відти, може ше й з яков коханков. Але то було не найгіршим його гріхом видно.

Бо перед тим він займав місце десь високо в канцелярії. Ніби то мав бути послом якимось чи щось таке. І хоть був сам з не заможної родини а так високо скочив. Ну тай він продав дітькови душу аби той дав йому багатства. І таки дійсно. Мав каже, всьо. Але мав дуже мало тим всім правити. Лиш двайцять літ. А тоди мав вмерти. То він ходив, гуляв, пив, робив шо хтів. І всьо йму сходило з рук. Ну ади всьо. Але до пори до часу. Під кінець начало сє всьо валити. Його чуть до тюрми не дали. Та бо шось там натворив. Маєтки позабирали. Гроші конфіскували. Ну але якось йому вдалося відкупитися там трохи чи що. Бо не всьо забрали.

Ну то він втік в монастир напослідку. Ну там він довго був. Певно десь років зо вісім. Але й там холера не сміг сє заспокоїти. Гроші крав, брехав, мав коханок не далеко в селі. Ну одним словом ніяк не міг спинитися. А в монастирі сидів бо гадав шо тут його нічо не дістане. Ну а то вийшло інакше.