Вступ

Історії. Вони, як привиди, виринають із минулого і ховаються в закутках пам’яті. Того минулого, в якому вони справді оживали, набували певного матеріального вигляду. Того минулого, оповитого трагічністю і болем. Минулого, якого більше не буде. Але історії – вони, як живі свідки, залишаються і далі, щоб бути і жити вже самі по собі.

Кожна з них несе свою правду, свою ідею, свою мораль. Кожна історія є окремим свідченням того, що все рано чи пізно виходить на поверхню і кожному воздається за його вчинки. Кожна з цих коротких історій несе в собі одну єдину правду – всі ми тільки люди на цій землі. Зі своїми амбіціями, болем, почуттями, переживаннями – але все ж люди. І часто готові впадати в крайнощі, з яких іноді дороги назад немає.

Кожна історія має болючий кінець. Болючий, бо найстрашніша втрата — це втратити себе, свою людськість, свою внутрішню свободу. І кожен із її героїв показує, чим закінчуються людська злість, ненависть, гордість, розпуста. Всі ці, на перший погляд, грішки здаються далекими. Але саме ці, такі маленькі вади, призводять до такого трагічного фіналу.

А скільки ще можна згадати таких історій. Їх десятки. Цілі томи можна розписати і цілі романи. Але сенс у тому. Найголовніше – чи самі ми готові змінювати себе. Чи ми, кожен з нас, готові почати з себе, зі своїх амбіцій, егоїзму, зарозумілості, заздрості, хтивості, злоби, зажерливості. Бо, може, все-таки краще змінитися, доки є ще можливість. Щоб потім не доводилося ділити долю з темною невідомістю.